Якщо б мені хтось сказав, що власна донька назве мене божевільною за право на щастя, я б просто не повірила.
Все життя я віддавала їй, а потім – онуці. Та вони забули, що я теж маю право дихати не лише для них. Вийшла заміж рано – у двадцять один. Мій чоловік, Тарас, був тихою, працьовитою людиною. Одного разу йому запропонували відвізти вантаж у сусіднє місто – добра підробіток, казали.
Він не повернувся. Досі не знаю, що сталося тієї ночі. Просто подзвонили і сказали, що Тараса більше нема. Я залишилася з двома роками на руках та порожньою кімнатою в нашій однокімнатній хрущовці. Батьки чоловіка померли ще раніше, мої – жили за триста кілометрів. Не знала, як годувати дитину.
За освітою я вчителька, тому брала репетиторство вдома. Але як вчити дітей, коли біля ніг плаче твоя малеча? Мама приїхала через місяць, побачила мої очі – і забрала Марійку до себе. Дочка виросла у бабусі з дідусем, а я рвалася на трьох роботах: школа, підробітки, ночі з зошитами.
На вихідних їздила до неї. Кожен від’їзд – ніби ножем по серцю. Потім черга до садочка… Боялася, що знову доведеться сидіти на лікарняних, але Марійка майже не хворіла. Ми вистояли. Потім школа, університет. Я не спала ночами, щоб у неї були ті самі кросівки, що у всіх.
Коли дочка влаштувалася на роботу, я вперше відчула – тепер я нікому не потрібна. Організм уже скрипів, а з друзів залишився лише кіт Вус. Донька іноді завітала на чай, але розважати матір – це ж не розвага. А потім народилася Олеся.
За місяць до пологів я переїхала до Марійки та її чоловіка, Юрка. Покупки, прибирання, пакети в пологовий – все на мені. А коли донька вийшла з декрету, онука цілоденно була зі мною. Не нарікала – навпаки, знову відчувала себе живою.
Олеся пішла до школи. Після уроків ми робили домашнє, гуляли в парку, ходили на гуртки. Саме там я зустріла Андрія. Він також вигулював онука. Заговорили. Він, як і я, рано овдовів і тепер допомагав доньці.
Ніколи не сподівалася на нове кохання. Після смерті чоловіка – спершу дитина, потім робота, потім онука. “Я ж бабуся, – сміялася я. – У бабусь не буває побачень!” Виявилося – бувають. Андрій змусив мене згадати, що я – жінка.
Перше його повідомлення: “Давай підемо у кіно, тільки ми двоє” – вразило мене. З ним почалося інше життя: виставки, фестивалі, кав’ярні. Я знову відчула смак кави, сміху, дощу на обличчі.
Але Марійка сприйняла це інакше. Перший дзвінок пролунав у суботу:
“Мамо, ми зараз приїдемо з Олесею, посидиш із нею?”
“Пробач, серце, але я вже запланована. Ми поза містом. Наступного разу попередь – обов’язково побуду”.
Вона хмикнула й кинула трубку. У понеділок ми повернулися. Я сяяла. Навіть Олеся зауважила: “Бабуся, ти як сонечко!” Все було тихо аж до п’ятниці:
“Нас запросили друзі, можна залишу Олесю?”
“Ми ж домовилися – попереджати заздалегідь. У мене плани”.
“Знову цей твій Андрій?! Він тобі світ заступив!” – скрикнула вона.
“Марійко, ти що несеш?” – спробувала заспокоїти я.
“Ти забула про Олесю! Казала ж – тобі нічого, крім неї, не треба. А тепер що? Все змінилося?”
“Так, змінилося! Я знову живу. Хотіла б, щоб ти зрозуміла мене… як жінка жінку”.
“А Олеся як має тебе зрозуміти? Продала її за старого діда?”
“Що за дурниці?! Я ж що дня з нею! Забудьмо це”.
“Це я маю просити вибачення? Ти з’їхала з глузду. Більше не залишатиму з тобою дитину. Приведи себе до ладу – тоді поговоримо”, – і клац…
Тієї ночі я ревіла. До болю, до спазмів. Віддала все – а коли настала моя черга, мене викинули, як старий светр. За те, що посміла бути щасливою.
Сподіваюся, колись Марійка зрозуміє. Подзвонить. Бо без неї й Олесі – я не уявляю завтрашнього дня.





