Пухнастий рятівник
Рівномірний стукіт коліс і дерев’яні хатки, що миготіли за вікном, колихали, немов у колисці. Тарас заснув, притулившись чолом до холодного скла, міцно стискаючи велику рожеву коробку з лялькою — подарунком для його шестирічної донечки. До дому залишалося ще трохи більше години: відрядження добігало кінця, і він уже відчував солодкий присмак зустрічі з родиною.
Сон був яскравим і теплим: рідний двір, кохана Оленка, Марусенька — його маленьке сонечко. Навіть невгодний дворовий Барсик увірвався до сновидіння — той самий пес, якого Тарас ніколи не любив. Дрібний, марний, боягузливий. Але Марусенька випросила — принесла його звудила щенятем, і батько, поглянувши в її очі, здався.
Потяг рвонувся і гальмував так раптово, що Тарас прокинувся. Навпроти сиділа незнайома жінка.
— Добрий день. Ми знайомі? — запитав він, збентежений.
— Ні, вибачте. Просто було мило бачити — такий суворий чоловік із дитячою лялькою на колінах.
— Це доньці. З кожної поїздки намагаюсь щось привезти. Скучив за нею жахливо.
— Вашій родині пощастило…
— Це мені пощастило з ними, — усміхнувся він.
Він швидко дійшов до околиці містечка, минув хрущовки, прямував до рідного подвір’я. Калитка була відчинена. Здавалося, що Олена з донечкою вийшли зустрічати його. Але біля порогу його встрінула бліда, перелякана дружина.
— Тарасе! Маруся зникла!
Слова вдарили, як гострі ножі. Усмішка зникла. Тарас поставив сумку біля паркану. Лялька залишилася в його руках.
Олена ледве дихала від жаху. Розповіла, що чула, як донька гралася з Барсиком у пісочниці. Потім відійшла на кухню. Повернулась — у дворі тиша. Марусі ніде. Оббігла подвір’я, вулицю, дім. Нічого.
— Калитка була зачинена?
— Вона могла відчинити… Але ж знає, що не можна…
Вони кинулися шукати. Пробігли всі вулички. Кликали. Заходили до сусідів. Через годину стало зрозуміло: це серйозно. Викликали поліцію. Пошуковий загін.
На місці дитячої пісочниці залишилися лише відерце і сліди. Барсика теж не було.
— Можливо, він із нею, — замислено промовив капітан поліції.
Тарас не сумнівався: Маруся жива. Він піде в ліс, знайде її. Немає значення як. У футболці, незважаючи на нічний холод. «Марусеньці холодно — і я не зігріюся», — повторював він, ідучи вперед.
З ліхтарем у руках, у супроводі волонтерів, він обшукував ліс. Зупинялися, кликали. Відповіді не було. Тарас згадував, як колись привіз доньку з садочка, і вона, показуючи на тремтячий клубочок, попросила: «Тату, можна я візьму цього цуценятка?»
Барсик став її вірним другом. Грів, коли вона хворіла. Сумнів, коли її не було. Більше, ніж собака. Майже янгол-охоронець.
І ось — у темряві блимнула знахідка. Рожева панамка з вухами. Потім сандалика.
— Це її! — прошепотів Тарас, і голос йому зламався.
Волонтери мовчали. Їхні погляди говорили самі за себе. Але Тарас гнав від себе жах. «Жива. Вона жива. Я знайду її».
Через кілька годин крики роздерли тишу. На краю ярОни знайшли Марусю, дрімаючу під старим дубом, обнявши пораненого Барсика.
