Минуло два роки. З того часу донька не написала ані слова. Вона просто викреслила мене з життя. А мені незабаром – 70…
Мою сусідку, Ганну Ярославівну, знають у дворі всі. Їй 68, живе сама. Іноді я заходжу до неї з чимось до чаю – просто так, по-сусідськи. Вона добра, освічена жінка, завжди усміхнена, любить розповідати про подорожі, де бувала з покійним чоловіком. Але про родину говорить рідко. І лише напередодні останніх свят, коли я, як завжди, зайшла до неї з гостинцями, вона раптом вирішила відкритися. Тоді я вперше почула історію, від якої й досі холоне душа.
Коли я увійшла в квартиру, Ганна Ярославівна була не в гуморі. Зазвичай жвава та бадьора, того вечора вона сиділа тихо, дивлячись в одну точку. Я не розпитувала, просто заварила чай, поставила печиво й мовчки сіла поруч. Вона довго мовчала, ніби боролася сама з собою. А потім раптом видихнула:
– Минуло два роки… З того часу вона жодного разу не подзвонила. Жодної листівки, жодного смс. Я намагалася додзвонитися – номер уже не діє. Адреси її я більше не знаю…
Вона на хвилину замовкла. Здавалося, перед її очима промайнули роки, десятиліття. І раптом, ніби зламався захист, Ганна Ярославівна почала говорити.
– У нас було щасливе життя. Ми з Олегом одружилися рано, але з дітьми не поспішали – хотіли спочатку пожити для себе. Його робота дозволяла нам багато подорожувати. Ми були близькі, багато сміялися, любили наш дім, який облаштовували разом. Власними руками він збудував нам гніздо – просторий трикімнатний у центрі Львова. Мрія всього його життя…
Коли народилася наша донька, Соломія, Олег ніби заквітчав наново. Він носив її на руках, читав казки, кожну вільну хвилину проводив з нею. Я дивилася на них – і думала, що я найщасливіша жінка на світі. Але вісім років тому Олега не стало. Він довго хворів, ми боролися до останнього, витратили все, що було. А потім… тиша. Порожнеча. І серце, ніби вирвали шматок.
Після смерті батька Соломія почала віддалятися. Зняла житло, захотіла жити окремо. Я не заперечувала – доросла, нехай будує своє життя. Вона відвідувала мене, ми спілкувалися, все було як завжди. Але два роки тому вона прийшла до мене і прямо заявила, що збирається взяти іпотеку й купити свою квартиру.
Я зітхнула й пояснила: допомогти нічим не зможу. Від заощаджень, які ми з Олегом збирали, майже нічого не лишилося – все пішло на його лікування. Моя пенсія ледве вистачає на комуналку та ліки. Тоді вона запропонувала… продати квартиру. Мовляв, купимо мені однокімнатну десь на околиці, а решта грошей піде їй на перший внесок.
Я не змогла погодитися. Це не про гроші – це про пам’ять. Ці стіни, кожен куточок – Олег робив власними руками. Тут пройшло все моє щастя, все моє життя. Як я можу все це віддати? Вона кричала, що батько все робив для неї, що квартира таки дістанеться їй, що я егоїстка. Я намагалася пояснити, що хотіла б, щоб вона колись просто прийшла сюди й згадала нас… Але вона не чула.
Того дня вона грюкнула дверима й пішла. З того часу – тиша. Жодного дзвінка, жодної зустрічі, навіть на свята. Потім я випадково дізналася від спільної знайомої, що вона все ж таки взяла іпотеку й тепер працює на знос – на двох роботах, постійна гонка. Ні сім’ї, ні дітей. Навіть подруга каже, що не бачила її вже півроку.
А я… я просто чекаю. Кожного дня підходжу до телефону, сподіваюся на дзвінок. Але він не лунає. І я більше не можу додзвонитися – номер, мабуть, змінила. Напевно, вона не хоче мене бачити. Не хоче чути. Думає, що я зрадила її, не поступившись тоді. Але мені вже майже 70. Я не знаю, скільки ще протримаюся в цій квартирі, скільки вечорів просиджу біля вікна в надії. І не знаю, чим так її образила…
Часом здається, що діти завжди пам’ятають наші помилки, але забувають усі теплі моменти. Може, колись вона зрозуміє. Або… може, ні.
