«Я зайшла до сина»: як несподіваний візит свекрухи поставив усе під загрозу
Марія провела чоловіка — Дмитра — на роботу, поцілувала в щоку й, зачинивши двері, вирішила трохи перепочити. День видався насиченим: робота вдома, побутові клопоти — і все це в орендованій квартирі у Львові, куди вони з чоловіком переїхали після весілля. Вони ще не встигли до кінця освоїтися, хоча квартира була затишною — з гарним ремонтом, світла, з видом на старий парк. Господарі довго шукали орендарів і обрали саме їх — молоду, освічену пару.
У Марії того дня був «віддалений режим». Працювала вона гнучко: кілька днів в офісі, інші — з документами, решту — онлайн. Вона сіла за ноутбук, відкрила пошту, почала розбирати завдання, як раптом почула дзвінок у двері. Вона здивувалася — нікого не чекала. За дверима стояла його мати — Надія Степанівна.
— Доброго ранку, — промовила Марія, трохи примружившись.
— До сина. Що стоїш, впусти, — вимагала свекруха і, не чекаючи запрошення, увійшла всередину.
— Дмитра немає. Він на роботі.
— Нічого. Зачекаю, — відрізала вона і рушила до кухні.
— Зачекайте… зараз робочий час, у мене заплановані відеодзвінки. Приходьте ввечері, коли Дмитро буде вдома, — стримано відповіла Марія, перегородивши шлях.
Надія Степанівна незадоволено скривилася, але розвернулася й пішла. Ввечері Дмитро був здивований:
— Мама скаржилася, що ти навіть чаю їй не запропонувала.
— Діму, ти ж знаєш, як вона любить приходити без попередження, наче це її хата. Я працюю, а вона вимагає уваги, як у ресторані. І до того ж — пам’ятаєш, як вона поводилася в минулій квартирі?
Дмитро пожав плечима:
— Мамину вдачу не зміниш. Я запросив її до нас у суботу на обід, давай спробуємо ще раз, спокійно.
Марія погодилася, але нагадала:
— У п’ятницю прибирання, у неділю ми йдемо на день народження до друзів. Усе розписано.
Суботній обід пройшов без особливих пригод. Свекруха сіла за стіл, мовчки їла, але періодично кидала кислі зауваження.
— Квартира у вас занадто дорога. На околиці можна було б знайти скромніше. І взагалі, у твоїх батьків свій дім — що, не знайшлося місця? Пожили б у них, нагромадили б на своє.
Марія відповіла спокійно:
— Запитай у Дмитра, чи хоче він жити з моїми батьками.
— Та ні, — втрутився Дмитро. — Мені потрібен свій простір.
— Але ж квартира не ваша! — з викликом кинула Надія Степанівна.
— На рік — наша. Ми платимо, і вона нам підходить, — сказав він.
Тоді свекруха запропонувала:
— Переїжджайте до мене. У мене три кімнати, місця вистачить.
— Ні, мам. Ми будемо ходити в гості. Жити разом — погана ідея. У нас різний ритм життя.
Наступного тижня Марія знову працювала вдома. Дмитро пішов на роботу, а вона прилягла дрімати. Але невдовзі її розбудив запах свіжозвареної кави. Вона здивувалася: чоловіка не було, каву він не варив. Хто ж тоді? Вона накинула халат, підійшла до кухні й… завмерла. За столом сиділа Надія Степанівна і пила каву з тортом.
— Як ви сюди потрапили? — різко запитала Марія.
— У мене є ключі. Богдан дав. Адже це його квартира. А все, що його — моє.
— Звідки ключі? — прошипіла Марія.
— У суботу взяла. Лежали у ключниці. І вони залишаться в мене, — спокійно заявила свекруха.
— Ми з чоловіком це обговоримо. А зараз — будь ласка, ідіть. Мені потрібно працювати.
— Я не піду, поки не скажу все, що думаю. Ти мені відразу не сподобалася. Ім’я в тебе дурнувате, з родини — ні шматка, ні ковтки. Дмитро раніше мені половину зарплати віддавав, тепер — копійки. Все на тебе витрачає. Квартиру — оренда, їжа — ресторани, ти йому на шиї сидиш. І дітей ти йому не народила. А готуєш — гірше, ніж у їдальні!
— Закінчили? — спокійно запитала Марія. — Тоді віддайте ключі.
— Ні. Не віддам, — Надія потягнулася до сумки, але Марія була швидшою. Вона висипала вміст на стіл — і знайМарія схопила ключі, скинула їх у шухляду й рішуче закрила її на замок.
