«Ти ж ідеальний чоловік, Богдане»: як одна фраза зруйнувала шлюб, збудований на байдужості
Наталія повернулася додому з двома важкими пакетами в руках. Лише вона переступила поріг, із кімнати почувся голос чоловіка:
— Прийшла? А що, вже шоста?
— Вже сьома, — втомлено відповіла вона та пішла на кухню.
На столі стояли три чашки. Це означало, що були гості — свекруха і, мабуть, щользова нею — її сестра Ганна. Наталія навіть не здивувалась. Ставало звичкою: візити без попередження, обговорення її «нежіночих» звичок, осудливі погляди та сліди чиєїсь присутності на кухні.
— А де ти так довго була? Я хочу їсти, — не відриваючись від ноутбука, кинув Богдан.
— Заїжджала до магазину. Щоб тебе, ваша величність, нагодувати, — з іронією сказала Наталія. — Але взагалі мені треба з тобою поговорити.
Він мовчав. Тоді вона підійшла поруч, повернула його крісло до себе й спокійно промовила:
— Нам треба розлучитися.
Богдан підвів очі, здивовано:
— Що? Чемy?
— Бо так більше не можна.
— Наталіє, може, спочатку приготовиш вечерю, а потім поговоримо? Я ж страшнo голодний.
— Ні. Говоритимемо зараз.
— Ну, ти ж знаєш, я не п’ю, не гуляю, не блукаю. Сиджу вдома, працюю. Грошей мені вистачає. Нічого в тебе не прошу. Чего тобі не вистачає?
Наталія усміхнулась:
— Ти живеш у моїй квартирі, не платиш ні за оренду, ні за комуналку — все плачу я. Продукти, прибирання, готування — теж я. Питання: на що тобі вистачає грошей?
— Ну… я собі светрa купив. Для гри оновлення скачав. Мамі й тіті Ганні іноді допомагаю — гроші переводжу. Це ж нормально.
— Так. Нормально. Тільки от я сьогодні вранці включила пральку й попросила тебе розвісити білизну — а вона досі в машинці.
— Та в мене був перерва…
— Знаєш, зміна діяльності — теж відпочинок.
— Але я нічого не вмію. Мама з тітою Ганною мене ніколи до плити й пилососу не підпускали.
— Знаю. Ти ж «нічого не вмієш». Дуже зручно, правда? От і добре. Зі сьогоднішнього дня — хочеш їсти, іди й готуй. Я нічого готувати не буду. Мене запросили подруги до кав’ярні — я спочатку відмовилась, а тепер передумала. Удачі.
Наталія встала, розвісила білизну, показала рукою на кухню та пішла. У кав’ярні, за келихом вина, їй задзвонив телефон — номер свекрухи. Вона вимкнула звук і перевернула екран униз.
Коли Наталія повернулася додому, у квартирі вже була Галина Миколаївна.
— Наталіє! Що ти робиш?! Ти при здоровому розумі?! Розлучення?! Ти хоч розумієш, який у тебе чоловік?! Таких тепер удень із вогнем не знайдеш! Він не п’є, не зраджує, шкарпетки не розкидає! Жінки тобі заздрять!
Наталія спокійно подивилася на неї:
— Ви так говорите, нібто хвалитеся дресированим песиком. Він не робить нічого поганого — це ви перерахували. А можете сказати, що він робить хорошого? Для мене?
— Він працює.
— Я теж працюю. Тільки, крім цього, я прибираю, праю, прасую, готую, таскаю з кра STEPHANIE, оплачую все — і за себе, і за нього. А що він робить?
— Він дарує тобі подарунки! Я знаю! Я йому допомагаю вибирати!
— Дякую. Тепер зрозуміло, чому я отримала на Новий рік ванночку для ніг, а на день народження — вовняну хустку.
— Хотіла, мабуть, золота? — отруйно посміхнулася свекруха.
— Я б не відмовилася від сертифіката в спа або поїздки до моря. Але ні. Я отримую хустку. І неповагу. І вічне «я нічого не вмію». Я більше не хочу бути йому мамою.
— Ну не вміє він. У нас в родині чоловіки цим не займаються.
— Саме так. Ви виховували в ньому того, хто чекатиме, поки хтось зробить все за нього. І йому це подобається. А мені — ні.
— Може, не варто одразу про розлучення? Навчи його…
— Вибачте. Я не хочу вчити дорослого чоловіка бути чоловіком. Я спробувала. Півтора роки. Більше не буду. Зараз ми з вами зберемо його речі — і ви обоє підете туди, де вам зручно. Я не зла. Просто втомилася.
За півгодини таксі стояло біля будинку. Дві сумки, валіза. Богдан ішов позаду, із ноутбуком під пахвою.
Наталія закрила за ними двері. Сіла на диван. Глибоко зітхнула. Записала в щоденник: «Розлучення. Звільнилася».
І, уперше за довгий час, заснула спокійно.
