«Ти нічого мені не говориш, значить, ти теж готуєшся до розлучення»: як через один подарунок ледь не розпалася сім’я
Ми з Дмитром вечеряли, коли вхідні двері різко відчинилися, і в кімнату буквально влетіла його мати — Ганна Іванівна.
— Сину! Зараз ти багато дізнаєшся про свою дружину! — голосно заявила вона просто з порога.
— Мамо, сідай, заспокойся. Ти вся червона, у тебе точно тиск, — схвилювався Дмитро.
— Є від чого! — з викликом відповіла свекруха й обернулася до невістки. — Сьогодні я зустріла Олену, ту, з якою ти працюєш, і вона мені все розповіла!
— Що саме? — спокійно запитала Ярина, дивлячись на Ганну Іванівну.
— Що тебе підвищили ще минулого року, і ти заробляєш у півтора рази більше, ніж Дмитро. А він навіть не в курсі! Усе приховуєш! — випалила свекруха, ледь не давлючись обуренням.
— То в чому проблема, Ганно Іванівно? Ми в вас грошей не просимо, на життя вистачає. Що вас турбує?
— Навесні, коли я попросила вас допомогти з ремонтом даху на хаті, ти сказала, що грошей немає. А тепер виходить, що вони є! То де ж вони? Ти їх відкладаєш на розлучення, так? — натиском кричала свекруха.
Ярина встала зі столу й повернулася до чоловіка:
— Дмитро, принеси, будь ласка, з верхньої шухляди в спальні червону папку.
Він мовчки виконав її прохання.
— Що це? — запитав він, відкривши папку. — Депозити?
— Так. На Остапа й Марійку. Я щомісяця відкладаю частину зарплати — на майбутнє дітей. Коли я зрозуміла, що в вашій родині я лише тимчасова, мені довелося подумати, як захистити своїх дітей.
— Що значить «тимчасова»? — втрутився Дмитро.
— А ти не пам’ятаєш, як оформили квартиру, яку тобі купили батьки на гроші від проданої трешки у центрі? На себе. Бо «якщо раптом розлучення». Тоді ти нічого не сказав. Ані слова. Я була вагітна, ти знав. І мовчав. Думаєш, я не помітила? Думаєш, не запам’ятала?
Дмитро важко зітхнув. Свекруха в цей час спробувала вставити:
— Це був запобіжний захід!
— Проти кого? Проти матері своїх онуків? — голос Ярини тремтів. — Після цього ви дивуєтеся, що я з вами холодна?
— Де гроші, Ярино? — знову втрутилася свекруха. — Ти в сім’ю їх не несеш, значить, заначка. Значить, готуєшся піти.
— Дмитро, проведи, будь ласка, маму. Нам із нею більше говорити ні про що, — сказала Ярина, не підвищуючи голосу.
— Та-так! Зараз піду! Але знай: сама зруйнуєш свою родину! — кинула Ганна Іванівна, але на виході все ж обернулася: — Хоча… ви з самого початку були нерівними.
Коли двері за нею зачинилися, Дмитро довго мовчав.
— Ти дійсно думала, що я готую «запасний аеродром»? — тихо запитав він.
— Я не знала, що думати. Бо ти мовчав. А мовчання — цеιαк відповідь.
— Я не хочу розлучатися. Я люблю тебе. І дітей.
— Тоді доведи це. Покажи, що я тобі не чужа.
— Добре. Я перепишу ту квартиру на Марійку. А на рахунки дітей — теж почну відкладати. Помалу, але стабільно. Довіра — це рух з обох сторін.
Ярина повільно кивнула.
— А слово «розлучення» у нас вдома — під забороною, — додав Дмитро.
— Погоджуюсь.
І вперше за довгий час вони відчули, що говорять не сусідам по квартирі, а рідним людям.
