Я вийшла заміж за маминого синочка. І тепер у цьому домі все має бути «як у мами» — але я більше так не можу!
Досі не розумію, як я це допустила. Як могла не розгледіти за охайним виглядом і тридцятьма восьма роками звичайного, залежного маминого сина. Ззовні — дорослий чоловік, рішучий, навіть харизматичний. Розлучений, жив окремо від матері, свою квартиру здавав. Я думала — зрілий. А виявилось, що зрілість була лише зовні.
У мене теж був невдалий досвід: перший шлюб розпався через інфантильність чоловіка. Той днями сидів за комп’ютером і навіть не шукав роботу. Після нього я вирішила: більше — лише чоловік старший. Та на жаль, вік — не гарантія зрілості.
Із новим чоловіком ми познайомились через… його матір. Працювала тоді тимчасово в магазині, вона була нашою постійною покупницею — добра, чемна, привітна. Казала: «Ось би мені таку невістку, як ти». Потім став заглядати її син, доглядав, як за підручником. А я повірила — в турботу, в стабільність, в надійність. Вийшла заміж, переїхали до його старої квартири.
Перший шок — сам будинок. Всередині все було в стилі пізнього СРСР: килими на стінах, хрусталь у серванті, тумби з шістдесятих. Я нерішуче запропонувала: «Може, оновимо? Хоч ремонт зробимо?» А він мені у відповідь: «Ти що, це ж все мама вибирала. Шкода викидати!» Навіть килим зі стіни знімали зі скандалом. Він лаявся, ніби я вирвала серце його матері.
Потім — більше. Посуд із шафи брати не можна. Бо «такої якості зараз не роблять». Фрази — слово в слово, як у його матері. І, звичайно, вона стала все частіше приходити. І, звичайно, не без його запрошення.
З порога починалися настанови: чому не мітла, а пилосос? Нащо килим зняли? І взагалі — «все має бути, як у мене, тоді синові буде краще». Потім — кулінарія. «Ти борщ не так вариш! Мій син їсть тільки із зажаркою та на салі». Я одного разу не витримала: «А ви потім з ним по лікарнях бігатимете? Це не їжа, а шлях до гастриту!»
Спробувала меблі поміняти — свекруха нагадала: «Ти ж сюди прийшла з порожніми руками!» А що, треба було батьківську стінку принести? Я, між іншим, теж працюю. Поки що продавчинею, але стараюсь і планую вийти на кращу роботу. До того ж у мене є чоловік, який непогано заробляє. Чому я не можу приймати рішення в цьому домі?
А він… він все більше схожий на свою матір. Нещодавно взагалі видав: «Може, почнеш дивитися серіали, щоб із мамою було про що побалакати?» Божевілля. Я телевізор не вмикаю, мені й так із нею вистачає часу — вона тут кожен день, як за розкладом. Розповідає, що я не так прасую, не так мию підлогу, не так закриваю шафки.
І я не можу сказати, що вона зла чи погана. Ні. Вона просто… занадто. Занадто нав’язлива, занадто контрольуюча. І найстрашніше — чоловік не бачить у цьому нічого поганого. Він вважає це нормою. А я не хочу так жити. Я не хочу перетворюватися на копію його матері. Я хочу жити своїм життям, облаштовувати будинок за своїми правилами.
Так, квартира не моя. Так, я не вкладалась матеріально. Але душу я сюди вклала. І не збираюся перетворювати своє життя на філіал радянського музею під керівництвом свекрухи.
Я хочу дитину. Але я не хочу, щоб моя дитина бачила таку модель родини. Не хочу, щоб вона росла під материним диктатом, як мій чоловік. Він уже не хлопчик. Час би і самому зрозуміти: одружився — відокремлюйся. А якщо ні — мабуть, мені варто відокремитися самій. Доки не пізно.
