Цю історію мені розповіла близька подруга. Її сім’я — звичайна молода пара з двома дітьми: п’ятирцічна донька й півторарічний син. Як і більшість, вони жили скромно, але щасливо: мати у декреті, батько працював.
Доки гроші не почали закінчуватися.
Коли сину виповничлось півтора роки, моя подруга, Оксана, вирішила вийти на роботу. Чоловік старався, але його зарплати ледь вистачала на найнеобхідніше. Про няню й мови не йшло — послуги дорогі. Єдиним варіантом здалась бабуся — мати чоловіка. Жінка, здаваючись, погодилась без проблем. Усі були впевнені: внуки принесуть їй радість, а Оксана зможе підтримати сім’ю фінансово.
Оксана з дитинства поважала старших, тому й сумнівів не виникало — бабуся впорається, адже в персона виростила гідну людину.
Але все пішло не так.
За кілька тижнів бабуся почала скаржитися: діти, мовляв, невиховані, розбещені, не слухаються, постійно роблять безлад, а ще — погано їдять і бігають по хаті. Щодня вона дзвонила Оксані та розповідала, як їй важко.
— Їм потрібна твоя рука, ти їх неправильно виховувала! — сердито говорила свекруха. — А я, вибач, не нянька. У мене свої справи й здоров’я. Я не зобов’язана сидіти з ними щодня.
Кульмінацією став її випад, коли вона вимагала “законної вихіднлї серед тижня”. Оксана була в шоці: вона з чоловіком працюють, мусять бути на роботі, а тут — бабусі раптом треба відпочити. Куди подіти дітей — нікого не хвилює.
Критика свекрухи стосувалась не лише дітей. Вона почала встановлювати свої порядки в домі сина та невістки. То рушники, на її думку, висять неправильно, то ковдри “нерівно заправлені”, то каструлі стоять не на своїх полицях. Одного разу вона навіть почала сортувати їхню білизну, пояснюючи, що в її домі все має бути за її правилами. Оксана з чоловіком спочатку терпіли, але незабаром їхній келих терпіння почав переповнюватися.
Коли старшу доньку нарешті взяли до садочка, Оксана з полегшенням зітхнула. Залишився лиш син, якого, за прогнозами, до садка не візьмуть ще рік. Але рішення вже було прийняте: свекруха більше не буде нянею. Оксана звела спілкування до мінімуму. Дзвони — раз на два тижні, а внуків вона бачила рідше, ніж раз на місяць, і то — без особливого ентузіазму з обох сторін.
Так, бабуся допомогла у скрутну хвилину, але постійні докори, тиск і спроби “виховувати всіх і всё” розірвали тонку нитку довіри, що що залишилася між ними. Оксана зізналась, що більше не хоче, щоб її діти росли під цим гнітом. Вона і сама виросла без бабусиного моралізму, і вважає, що з дітьми має бути тепло та любов, а не крики й незадоволення.
З боку може здатися: невдячна невістка. Але коли тобі щодня капають на мозок, осуджують за кожну дрібницю і при цьому не допомагають, а лише роблять гірше — хочеться втекти. І не повертатися.
Іноді мені здається, що бабусі й дідусі забувають: внуки — не їхні діти. Вони не зобов’язані виховувати їх із нуля, щодня, постійно. Вони — для любові, для мудрого слова, для ласки. А не для виховання у стилі 80-х з криками й звинуваченнями.
Ось і Оксана вирішила: краще впоратись самостійно, хоч і важко, ніж знову впускати в дім людину, яка руйнує все своєю присутністю. І я її розумію.
А ви як вважаєте — чи повинні бабусі допомагати з внуками щодня, чи це лише добра воля, яку не можна вимагати?
