Цю історію мені розповіла близька подруга. Її сім’я — звичайна молода пара з двома малими дітьми: донькою п’яти років і сином півтора років. Життя йшло своїм чередом: мати в декреті, батько працював. Жили вони скромно, але щасливо.
Доки гроші не почали закінчуватися.
Коли молодшому виповнилось півтора роки, моя подруга, Оксана, вирішила вийти на роботу. Чоловік старався, але його заробітку ледве вистачало на найнеобхідніше. Про няню не могло бути й мови — послуги занадто дорогі. Єдиним виходом здавалася бабуся — мати чоловіка. Вона, начебто, погодилася без заперечень. Усі думали, що онуки принесуть їй радість, а Оксана зможе підтримувати сім’ю фінансово.
Оксана виросла в повазі до старших, тому й сумнівів не було, що бабуся впорається — адже вона виховала гарного чоловіка.
Але все пішло не так.
Через кілька тижнів бабуся почала скаржитися: діти, мовляв, невиховані, бешкетують, не слухаються, постійно роблять безлад, а ще — погано їдять і бігають по хаті. Щодня вона дзвонила Оксані та нарікала, як важко їй доводиться.
— Їм потрібна твоя рука, ти їх неправильно виховала! — сердито казала свекруха. — А я, вибач, не няня. У мене свої справи та здоров’я. Я не зобов’язана сидіти з ними щодня.
Апофеозом стало те, що вона одного разу заявила, що їй потрібен «законний вихідний посеред тижня». Оксана була в шоці: вона з чоловіком працюють, мають бути на робочих місцях, а тут — бабусі раптом треба відпочити. Куди подіти дітей — нікого не цікавить.
Критика свекрухи стосувалася не лише дітей. Вона почала встановлювати свої порядки у домі сина та невістки. То рушники, на її думку, висять не так, то ковдри «нерівно заправлені», то каструлі стоять не на тих полицях. Одного разу вона навіть почала перебирати чужу білизну, пояснюючи, що в її домі все має бути за її правилами. Оксана з чоловіком спочатку терпіли, але незабаром чаша їхнього терпіння переповнилася.
Коли старшу доньку нарешті взяли до дитсадка, Оксана з полегшенням зітхнула. Залишився лише син, якого, за прогнозами, у садочок ще рік не візьмуть. Але рішення вже було прийнято: свекруха більше не буде нянею. Оксана зменшила спілкування до мінімуму. Дзвінки — раз на два тижні, а онуків бабуся бачила не частіше разу на місяць, і то — без особливого ентузіазму з обох боків.
Так, бабуся допомогла у скрутний момент, але постійні докори, тиск та спроби «виховувати всіх і вся» зруйнували ту тонку нитку довіри, що між ними ще залишалася. Оксана зізналася мені, що більше не хоче, щоб її діти росли під цією тиском. Вона сама виросла без бабусиних настанов і вважає, що з дітьми має бути теплота та любов, а не крики та незадоволення.
З боку може здатися: невдячна невістка. Але коли тобі щодня капають на мозок, осуджують за кожну дрібницю і при цьому не допомагають, а лише роблять гірше— хочеться втекти. І не повертатися.
Іноді мені здається, що бабусі й дідусі забувають: онуки — не їхні діти. Вони не зобов’язані виховувати їх з нуля, постійно, щодня. Вони — для любові, для мудрого слова, для ніжності. А не для виховання у стилі 80-х з криками й докорами.
Ось і Оксана вирішила: краще сайй справлятися, хай і важко, ніж знову впускати в дім людину, яка руйнує все своєю присутністю. І я її розумію.
А ви як вважаєте — чи повинні бабусі щодня допомагати з онуками, чи це лише добра воля, до якої не можна примушувати?
