Коли я одружився з Олесею, мені здавалося, що з тещею мені неймовірно пощастило. Вона не втручалася у наші справи, не повчала життю, не роздавала безкінечних порад, як це роблять багато «свекрух». До того ж, готувала вона божественно, завжди була ввічливою та іноді навіть кумедною у своєму старомодному погляді на життя. Здавалося б — ідеальна теща. Але, як кажуть, у козака й панський хліб солоний…
Спочатку все було чудово. Ми жили окремо, навідувалися до неї вихідними, пили чай із варениками, слухали оповідки з минулого. І все йшло як по маслу, поки в нас з Олесею не народився син — Денис. Тоді й почалося. Спочатку бабуся почала приїжджати раз на тиждень. Потім — через день. А згодом і зовсім залишилася у нас.
Звісно, з вихованості ми нічого не казали. Зрештою, допомога по дому — не зайве, особливо коли в хаті мала дитина. Дружина повернулася на роботу, а теща вже тут — борщ на плиті, підлога блищить, білизня розвішана, дитина сита й щаслива. Здавалося б — мрія. Але ця мрія швидко перетворилася на нав’язливий жах. Бо теща, не питаючи, залишалася у нас на тиждень, потім на два. Потім поїхала додому «лише речі забрати» — і знову повернулася.
Вона жила з нами, як господиня: робила перестановки, ховала мої улюблені чашки, пекла пампушки, коли я хотів просто яєшню. Ми перестали відчувати себе у своїй же хаті. Я натякав дружині, мовляв, може, мама трохи відпочине вдома, але Олеся відмахувалася: «Ну як ти скажеш, її самотньо, невже шкодуєш трохи терпіння?»
І я терпів. Аж поки випадок не підказав мені геніальний вихід.
Денису тоді було два роки. Одного разу він підійшов до мене перед сном і сказав, що боїться темряви. «Тату, у темряві живе Бука…» — прошепотів. Я намагався його заспокоїти. «Сину, якщо страшно — просто смійся. Сміх лякає всіх Буок. Ти смієшся, а вони тікають!» — випалив я, не замислюючись. Денис кивнув і пішов спати.
А от через кілька ночей, о третій годині ранку, я чую, як мій син йде коридором… і регоче. Гучно. Жахливо. Щиро. Сміх лунає по всій хаті. Я ледве не впав з ліжка, але зрозумів — він іде в туалет, «жартує» над Букою. Наступного ранку — те саме. І так — ніч за ніччю. Нам, дорослим, це навіть трохи смішно. Але не тещі.
За кілька днів вона підійшла до мене, напружена, і заявила:
— Я більше не можу ночувати в цьому домі! Тут якась нечисть, якісь сутності! Дитина сміється вночі, нічено через неї говорить! Мені оце все не до душі! Я поїду до себе. А якщо й приїду — то лише вдень. І лише якщо ви оце все почистите.
Слово «знахарка» вона, звісно, не сказала, але суть була ясна. Я згодно кивнув. Дружина знизала плечима — «мама є мама». А я, намагаючись не видати тріумф, просто пішов варити собі каву. Один. На своїй кухні. У своїй улюбленій чашці.
З тих пір минуло майже два роки. Теща приїжджає виключно вдень — привезти пампушки, побавитися з Денисом, обговорити з Олесею новини. Але до вечора — їде. Чітко. Без натяків залишитися. Іноді, правда, скаржиться на самотність. Але я одразу згадую про «Буку» — і все стає на свої місця.
Мораль? Іноді навіть наймиліші люди можуть порушити твій простір. Головне — вчасно його відстояти. І, повірте, для цього не треба сваритися чи ображатися. Досить трохи… козацької вигадки.
