Інколи я заходжу до своєї колишньої бухгалтерії — не з ділових питань, а просто на чай і розмову з колишніми колегами. Нещодавно знову завітала туди, і, як завжди, мова пішла про наболіле. Віра, моя давня приятелька по роботі, одразу на порозі видихнула:
— Не знаю вже, що й робити з Оленкою. Дівчині тридцять два, а вона все ще поводиться, як у вісімнадцять. Ні роботи, ні сім’ї, ні планів на життя. Телефон — її найкращий друг, а вечори — лише для прогулянок з подружками. Я вже не даю їй гроші «на каву», але, звісно, продукти купую, квартиру теж оплачую — ну куди подінешся?
Я слухала й відчувала, як боліла ця жінка. Вірі під шістдесят. Вона все життя працювала — і в молодості, і зараз, коли могла б спокійно жити на пенсії. Але ні, тепер вона тягне не лише себе, а й дорослу доньку, яка й не думає дорослішати чи щось змінювати.
— Я їй кажу: ну знайди хоча б якусь підробіток! А вона у відповідь — мовляв, я на тебе все життя дивилася, як ти на трьох роботах горбатишся за копійки, і не хочу такого життя. Лише пару разів на тиждень посидить з дитиною сусідки — ось і вся її трудова зайнятість. На більше, каже, не згодна.
У Оленки був шанс. Червоний диплом, блискуче закінчення університету. Голови — вистачає з лишком. Та й у юності навколо неї завжди крутилися хлопці. Здавалося б, живи та радій. Але коли прийшов час будувати кар’єру, вона вирішила, що починати «знизу» — це принизливо. Хотіла одразу високу посаду та гарну зарплатню. А такі місця, як відомо, просто так не валяються — особливо без досвіду.
— Я вже не прошу її ставати якоюсь зіркою, — продовжувала Віра. — Нехай просто буде нормальною дорослою людиною! Але вона, схоже, чекає, що за неї хтось приїде на чорному мерседесі й відвезе до казки. Заможний чоловік, котедж, відпочинки на Балі — ось її план. А реальність її не цікавить. Коли я намагаюся познайомити її з нормальними хлопцями — відмовляється. Усі, мовляв, не того рівня: хтось бідний, хтось «недотепа». А сама-то що з себе представляє?
Я бачу, як їй важко. Її слова — це вже не просто скарги. Це крик відчаю. Вона не знає, що робити, як достукатися до дорослої жінки, яка застрягла в підлітковому мисленні. Мрії — це добре. Але коли вони перетворюються на відмовки, щоб нічого не робити — це вже біда.
— Ти знаєш, — говорить Віра, — вона ж добра. Серце у неї гарне. Але в голові… наче заморозка. Ніби боїться зробити крок у справжнє життя. А я ж не вічна. Що буде, коли мене не стане?
Я мовчки кивала. У мене в голові крутилися сотні думок. Звідки беруться такі історії? Віра дала Оленці все — освіту, підтримку, дім. Але щось пішло не так. Може, надто опікувалася? Може, Оленка просто боїться взяти на себе відповідальність? Чи вона чекає ідеального життя й тому відкидає всі нормальні варіанти?
— Я навіть почала думати, — тихо додала Віра, — може, проблема в мені? Може, я її збалувала, все сама вирішувала за неї? А тепер пізно щось міняти?
Сказати їй, що вона винна, я не змогла. Бо таких історій — не одна й не дві. Я знаю успішних людей, які зростали в бідності, але досягли багаточого. І знаю таких, як Оленка — розумних, талановитих, але загублених. БА потім, коли Віра вже зібралася йти, в дверях з’явилася Оленка — з пакетом продуктів у руках і виразом обличчя, наче вона нарешті щось зрозуміла.
