У кімнаті бухгалтерії, де колись працювала, зараз лишився тільки теплий чай і старі спогади. Я заходжу сюди час від часу — не заради роботи, а заради розмови. І от, знову ці стіни почули зойк матірського серця.
Марія, моя давня подруга, з перших слів вибухнула:
— Я вже не знаю, що робити з Олею! Їй тридцять два, а вона… наче застигла в шістнадцяти. Ні роботи, ні родини, ні мрій про завтра. Телефон — її єдиний світ, а вечори — тільки для кав’ярень з подружками. Я більше не даю їй гроші «на капучіно», але хіба можу не купляти їжу? Чи не платити за її половину квартири?
Її голос тремтів, немов осіннє листя. Я бачила — це не просто скарги. Це біль, що гризе зсередини. Марія – жінка за шістдесят. Вся її молодість – це три роботи, черги за хлібом і надія на краще. А тепер? Тепер вона годує дорослу доньку, яка живе в ілюзіях.
— Я їй кажу: знайди хоча б підробіток! А вона мені: «Мамо, я дивилася, як ти гнула спину за копійки — і не хочу так жити». Іноді посидить із дитиною сусідки – от і вся її кар’єра. Більше, мовляв, їй не треба.
Але ж у Олі був шанс! Червоний диплом, золоті руки, гостроязикість. У студентські роки хлопці бігали за нею, як натовп за зіркою. Та коли прийшов час діяти, вона злякалася. Почати з низів? Це ж «нікчемно»! Вона хотіла відразу керівництво, велику зарплатню в гривнях, офіс з виглядом на Дніпро… Але таке не падає з неба.
— Я вже й не мрію про те, щоб вона стала мільйонеркою, — прошепотіла Марія. — Хочу лише, щоб вона… прокинулася! Але вона чесна на принца. Наче чекає, що хтось прийде і дарує їй віллу в Карпатах, а вона тільки й робитиме, що публікуватиме фото в інстаграмі.
Я бачу її розпач. Вона не просто жаліється – вона тоне. Її донька, немов пташка в клітці, боїться злетіти.
— Ти знаєш… Вона ж добра, — голос Марії зламався. — Але в голові – як у дитини. Ніби застрягла там, де безпечно. Але я… я не буду жити вічно. Що тоді?
Я мовчала. Відповіді не було. Чи винен тут надмірний захист? Чи страх Олі перед життям? А може, вона просто чекає, що хтось вирішить за неї?
— Інколи мені здається, що це я її зіпсувала, — додала Марія ледве чутно. — Все робила за неї… А тепер пізно.
Я не сміла сказати, що вона винна. Бо таких Оль – тисячі. Дехто виростає з ніщого, стає сильним. А хтось – як талантлива, але зламана лялька. Нерідко діти губляться між батьківськими очікуваннями та власними страністю.
Одне я знаю напевно: Марія заслужила краще. Вона дала доньці все. А отже – і право на помилку.
Але чи знайде Оля в собі сміливість зробити крок? Чи зрозуміє, що час – не резиновий, а мама – не довічна? Життя не чекає на тих, хто чекає дива.
