Щоденник
Я запропонувала колишній невістці переїхати до мене – тепер у мене лише онук і донька. Сина більше немає.
Я виховала його сама. Його батько пішов від нас, коли Дмитрику ледве виповнилося три роки. Сказав, що втомився від побуту, від відповідальності, від сім’ї. Ніби це я, дівчина на три роки молодша, мала краще знати, що таке доросле життя. Він пішов, ґудзнувши дверима, а я лишилася сама з дитиною, з боргами, з безсонними ночами і двома роботами. З того часу я більше не чекала допомоги ні від кого.
Сину я віддала все. Дмитро виріс розумним, добрим, чуйним. Я вклала в нього всю себе – турботу, сили, здоров’я, молодість. Коли він закохався в Олесю, йому був лише 21, їй – 19. Перше кохання, сяючі очі, дзвінкий сміх. Він підробляв, збирав на каблучку, сам зробив її пропозицію. Я не вагалась – він готовий бути чоловіком. Олеся здавалася вразливою, тихою, але я відчувала: вона буде хорошою дружиною, і я прийняла її як рідну.
Вони зіграли скромне весілля, зняли квартиру, і я відпустила їх зі спокійним серцем – нехай будують своє щастя. Через рік народився Ярко – мій онук, моя гордість. Богатир, 4,5 кг. Я закохалася в нього з першого погляду. Дмитро знайшов кращу роботу, усе йшло як по маслу. А потім… потім грянув грім серед ясного неба – розлучення.
Без криків, без сцен, без розмов. Просто Дмитро сказав: «Я йду». У нього була інша. Колега з роботи, яка вже чекала від нього дитину. Це була зрада. Я не знаходила слів, щоб виправдати його. Олеся з Ярком повернулася до батьків, а мій син пішов жити до нової жінки. Він намагався мене переконати, що так буває, що кохання вмирає. Але я бачила: він повторив шлях свого батька.
Він запрошував мене в гості, хотів, щоб я познайомилася з новою обраницею. Я відмовилась. Ні. Це не моя родина. Моя родина – Олеся і Ярко. Я продовжувала навідувати колишню невістку. Ми зблизилися, як мати й донька. Я їздила до них, допомагала, гуляла з онуком, привозила продукти. Я бачила, як важко Олесі – маленька кімната, буркотливі батьки, вічна втома. Одного разу я сказала: «Переїжджай до мене».
Я жила сама в трикімнатній квартирі. Місця вистачить усім. Я ще працювала, і мені бракувало тепла, живої розмови. Олеся спочатку зніяковіла, але до вечора вже стояла на порозі. З речами. З припухлими від сліз очима.
— Дякую вам, — прошепотіла вона, — я навіть не знаю, як вас віддячити…
Відтоді ми живемо втрьох. Олеся веде господарство, я працюю, а ввечері ми разом граємося з Ярком, дивимось фільми, обговорюємо рецепти й просто сміємося. Я знову відчуваю себе потрібною. Мені не треба вдавати, що в мене все добре. Ми — справжня родина.
Дмитро дізнався, що Олеся з сином живуть у мене, і прийшов. Я була на роботі. Олеся відчинила. Він почав говорити, що хоче бачити сина, що бабуся не має права втручатися. А коли я повернулася додому і побачила його біля дверей, усе вибухнуло. Я не втрималася.
— Ти зрадив свою дружину. Ти кинув свою дитину. Ти повторюєш шлях свого батька — і ти ще смієш говорити про права?
Він намагався виправдатися, говорив, що у нього ще одна дитина, що грошей не вистачає. Я не слухала. Я сказала:
— Ти мені більше не син. І цей дім не для тебе. Іди.
Він ґудзнув дверима і пішов. Я замкнула за ним назавжди. В мене тепер лише Ярко і Олеся — моя донька, не за кров’ю, а за серцем. Я думаю скласти заповіт. Мій дім має дістатися онукові. Олеся ще молода, вона має влаштувати особисте життя, а я допоможу їй, як зможу. Мій син вибрав свою дорогу. Мені лишається йти своєю — поруч із тими, хто не зрадив.
