Щоденник.
Поверталася з роботи, як завжди, втомлена, занурена в думки про вечерю й завтрашню планерку. Та раптом почула за спиною:
— Перепрошую! Наталіє Петрівно?
Обернулась. Переді мною стояла молода жінка з хлопчиком років шести. Її голос був нерішучим, але погляд — твердим.
— Мене звати Оксана, — сказала вона. — А це ваш онук, Ярослав. Йому вже шість.
Спершу здалося, що це якась дивна жарт. Я не впізнала ні її, ні хлопчика. У голові дзвеніло від раптовості.
— Вибачте, але… ви, мабуть, помилилися? — ледь вимовила.
Та Оксана впевнено продовжила:
— Ні, не помилилася. Ваш син — батько Ярослава. Я довго мовчала, але вирішила, що ви маєте право знати. Я нічого не потребую. Ось мій номер. Якщо захочете побачитися — зателефонуйте.
Залишивши мене в повній розгубленості, вона пішла. Я стояла посеред вулиці, стискаючи у пальцях клаптик паперу, і відчувала, як стискаються кулаки. Зателефонувала Тарасові — моєму єдиному синові.
— Тарасе, ти колись зустрічався із дівчиною на ім’я Оксана? У тебе є дитина?
— Мамо, ну… Було. Недовго. Вона якось дивно себе вела, потім заявила, що вагітна. Та я не знаю — може, видумала. Після того зникла. Я не певен, що це моя дитина.
Його слова не давали мені спокою. З одного боку, я завжди вірила синові. Він виріс у строгості, я сама його піднимала, працювала на двох роботах, усього себе позбавляла, аби він жив краще. Він став добрим фахівцем, його поважають, а от сім’ю так і не створив. Я часто просила його подумати про дітей, мріяла стати бабусею. А тепер — на тобі: онук знайшовся сам, нізвідки.
Через день я все ж подзвонила Оксані. Вона не здивувалася.
— Ярику шість. Народився у квітні. І ні, я не робитиму жодних тестів. Я точно знаю, хто його батько. Ми розійшлися, коли я була вагітна. Не прийшла раніше, тому що справлялася сама. Мої батьки допомагають. У нас усе добре. Я прийшла лише через дитину — він має право знати, що в нього є бабуся. І ви — якщо хочете — можете бути частиною його життя. А якщо ні — я зрозумію.
Поклала слухавку й довго сиділа у тиші. З одного боку — не могла просто відкинути слова сина. З іншого — бачила в очах Ярика щось рідне, невловиме. Посмішка. Погляд. Жести. А може, це лише моє бажання мати онука?
Того вечора я довго дивилася у вікно, згадуючи, як водила Тараса до садочка, як їли кашу з однієї миски, як він перший раз пішов до школи. Невже він справді міг кинути жінку з дитиною? Чи, може, це не його син?
Але навіть якщо й так — я відчувала дивне тепло, думаючи про Ярика. І гнітючий докір собі за сумніви. Адже я не вимагала доказів, коли народила Тараса. Чому тепер вимагаю їх від цієї дівчини? Чому не можу просто повірити серцем?
Поки що нічого не вирішила. Більше не дзвонила. Але щоразу, проходячи ту вулицю, де ми зустрілися, уважно дивлюся на перехожих. Я не впевнена, що Ярик мій онук. Але й відпустити цю думку не можу. Бабуся у мені не вмирає. І можливо, скоро я все ж наберу той номер. Хоч би для того, щоб просто познайомитися з хлопчиком, який назвав мене бабусею.
