У глухій гущавині лісів Карпат, де сніг лягав густою ковдрою, а вітер вив між смереками, жив лісник Василь. Одного морозного вечора, коли хуртовина завіювала сліди, він почув ледь помітний скигліт біля хатини. На порозі, під самим тином, сиділа знесилена вовчиця. Її очі світилися тихим благанням, але не було в них жаги до крові.
Василь завагався на мить, але повернувся в хату і виніс шматки замороженої оленини — запас на край випадку. Він поклав їх обережно на сніг. Вовчиця не підходила ближче, лише ледве схилила голову, немов кивнула, і забравши їжу, зникла в темряві.
З того дня вона приходила часто. Завжди сама, завжди мовчки. Василь годував її, хоч сусіди навколо лихословили:
— Ти з глузду з’їхав, Василю! Це ж хижак! Раптом нападе? — лякала його сусідка Оксана.
Та він лише похитував головою. Він знав: звір, який голодує, несе смерть, а ситий — піде геть і не чіплятиме людей.
Минали тижні. Зима розкрила свою лють: заметілі, морози, голодні дні. Але вовчиця все приходила. Іноді рідше, іноді пізніше. А потім зникла. Василь чекав. День. Два. Тиждень. Місяць. Село зітхнуло з полегшенням: «Нарешті пішла!» Але в його серці було тривожно. Він прив’язався до неї, як це не дивно звучало.
Рівно через два місяці, в останній перед весною мороз, він знову почув глухе бурчання. Серце затріпалося. Він вибіг на двір і застиг.
Перед ним стояла вовчиця. Але тепер не сама — поруч, трохи далі, двоє молодих вовків. Вони не нападали, не гарчали, лише дивилися на нього. Спокійно. Майже як люди.
Василь не знав, що сказати. Мороз палив щоки, але він відчував щось інше — розуміння. Уся ця пора він годував не просто вовчицю. Він рятував її родину. Вона носила м’ясо до лігва, ділилася з малюками. А тепер привела їх — не за новою поживою, не зі страху. Можливо, щоб подякувати. Хто знає, як думають звірі?
Вони постояли хвилину. Потім вовчиця схилила голову, як колись у першу зустріч — і всі троє розчинилися в снігах, між деревами.
Більше ніхто в селі їх не бачив. Василь не розповідав цю історію нікому. Лише іноді ввечері, дивлячись у вікно на темний ліс, тихо говорив:
— Прощавай. І дякую тобі, сестро.
У цих словах було все: і сум, і вдячність, і знання, що навіть у дикій природі живе добро — і воно вміє пам’ятати.
