Оце так історія… Інколи мені здається, що я живу не у реальному світі, а в якомусь циркучому театрі. Мій син, дорослий чоловік, ніби знову став хлопчиськом, за якого усе вирішують інші. А невістка — як режисерка цього спектаклю, керує їхнім життям, а я за кулісами стою з гаманцем у руках — завжди готова підхопити. Але сили вже не ті, а вимог до мого терпіння — все більше.
Живуть вони разом ще з тих пір, до весілля. Спочатку син мешкав зі мною, у моїй хаті, а його майбутня дружина знімала кімнату з подругою. Коли зайшла мова про шлюб — зняли вже квартиру удвох. Я не лізла, не втручалася — хай будують своє життя, як вміють. Допомагала грошима, коли просили. Ми ж не олігархи, але я розуміла — молоді, важко, я сама колись через це проходила.
Але ось що мені в голову не лізе — це їхня ідея завести дитину саме зараз. Ні стабільної роботи, ні свого кута, ні заощаджень. Зате гучні заяви — ніби дитина не почекає, час іде, після тридцяти вже пізно, і взагалі — якось же буде. І, як завжди, син киває, згоден, без жодних вагань. Дивлюсь на нього — і не впізнаю. Де твій глузд, сину? Де твоя доросла позиція? Чому ти знову дозволяєш за себе вирішувати?
Працює він, так, але на такій роботі, де зарплату можуть затримати чи скоротити без попередження. Влаштувався він уже разів п’ять, як мінімум. То начальство підводить, то компанія розвалюється. У невістки взагалі копійки. Але вони вже кілька разів міняли житло. Поки самі — ще якось. А з немовлям на руках? З переїздами, зборами, коробками й нічними плачами? Хто це витримає?
Я намагалася говорити з ними спокійно. Мовляв, поживіть для себе, стабілізуйтеся, накопичіть, облаштуйтеся, а потім — дитину. Та ні. Все вирішено. Їй терміново треба. А син, ніби під гіпнозом — «звісно, давай». І я, виходить, маю готуватися не лише до ролі бабусі, а й другої мами для цієї дитини? Допомагати — це свято, я розумію. Але в мене теж немає вічної молодості й безмежних ресурсів.
А якщо вони не впораються? Якщо через пару місяців з’ясується, що немає чим платити за оренду чи купити підгузки? Хто буде крайнім? Звісно, я. Бо відмовити рідному синові й онуку я просто не зможу. І це лякає. Бо я вже й так живу на межі — у мене власні проблеми, витрати, здоров’я, зрештою. Я ж не залізна.
А невістка… каже з усмішкою, майже жартівливо: «Якось виживемо». І це «якось» у неї звучить так легко й безтурботно, ніби мова йде про прогулянку в парку, а не про народження нового життя. А в мені все стискається — чому ж не подумати, не зважити, не порахувати?
Я не ворог дітям. Я не проти онуків. Я мрію про те, щоб няньчити, вчити, розказувати казки. Але хочу, щоб це було в любові, достатку й усвідомленості. А не в хаосі та боргах. Я хочу, щоб мій онук не почувався обузою, щоб у нього було все — від ліжечка до теплої одяжини. Щоб він ріс у впевненості, що батьки впораються. А не з відчуттям, що все тримається на бабусі.
Дивлюся на них і думаю: якби вони відклали на пару років — усе могло б бути інакше. Знайти гарну роботу, накопичити, зняти краще житло або навіть оформити іпотеку. Адже можна ж жити розумом, а не на авось? Але в цій родині, схоже, прийнято спочатку стрибати, а потім шукати парашут. І хай хтось інший витягує з біди.
Я мовчу. Розумію, що мої слова влетять в одне вухо й вилетять з іншого. А десь глибоко всередині вже готуюся. До безсонних ночей, нових витрат, відповідальності, якої я не просила, але, швидше за все, понесу. Бо коли в родині з’являються діти, жертвувати собою доводиться тим, хто старший. Бо любов — це не лише радість, а й жертва. І ще — надія, що хоч хтось у цьому ланцюжку колись таки подорослішає…
