«Нічого, ще встигну знайти синові справжню дівчину!» — оголосила свекруха. А я того дня зрозуміла — між нами ніколи не буде справжнього тепла.
Коли Мар’яна виходила заміж за Дмитра, вона вірила: з його матір’ю знайдуть спільну мову. Так, жінка непроста. Любить покерувати. Але час лікує. Тим більше, що з Дмитром вони були міцно щасливі, йшли до спільної мети, збирали гроші, підтримували одне одного.
І ось, через три роки після весілля, вони нарешті купили квартиру. Свою. Не батьківську. Не орендовану. Хай у іпотеку, хай без меблів, але свою. Мар’яна уявляла, як разом обиратимуть плитку у ванну, як Дмитро на вихідних збиратиме кухню, а ввечері вони питимуть чай на балконі — їхньому балконі. Мрії гріли серце, а ремонт забирав усі сили. Тому дзвінки від свекрухи перестали помічатися — їх просто не було. Ні дзвінків, ні візитів. Мар’яна думала: ось, налагодилось. Мабуть, прийняла. Перестала втручатися. Виявилося — помилилася.
Того вечора Дмитро затримувався. Вже стемніло, а його все не було. Мар’яна почала хвилюватися. Нарешті він відповів:
— Зараз буду. Тут треба було забрати доньку маминої подруги, вона з дитиною. Мама попросила — незручно відмовити.
Коли він увійшов у квартиру, Мар’яна вже кипіла від злості.
— А ти, вибач, з яких пір таксуєш? Чи тепер ти рятівник усіх жінок за наказом матері?
Дмитро, втомлений, але все ще спокійний, почав пояснювати. Мовляв, колись та жінка допомогла йому з документами в університеті. Нещодавно пішла від чоловіка, з дитиною. Нікому було забрати. Ну, мати попросила…
Мар’яна стиснула кулаки. Так, чуже лихо — не порожній звук. Але не того ж вечора, коли обіцяв вибрати шпалери у спальню. Не того ж тижня, коли дружина сама тягне все, включаючи зустрічі з будівельниками і біганину по магазинах. Але промовчала. Повірила. Подумала: ну один раз. Буває.
За кілька днів подзвонила Оля — Мар’янина подруга, яка працювала там же, де і свекруха.
— Мар’ян, тільки нікому не кажи, що це я, — прошепотіла вона. — Але я випадково почула розмову. Твоя свекруха начальниці розповідала, як її подруга розкішну доньку виховала. Розумниця, красуня, з дитиною, але вся така гідна. А головне — Дмитро з нею, мовляв, уже спілкується. Уявляєш?
Мар’яна зіп’ялася усередині.
— І ще… — продовжила Оля. — Твоя свекруха сказала, що «нічого, ще встигне знайти синові справжню дівчину». Так і заявила, вголос. При начальниці!
У Мар’яни в голові ніби хтось запалив світло. Раптом усе стало зрозуміло: чому ту жінку нібито «нікому було зустріти», чому так раптом чоловік став «добрим самарянином» за проханням матері. Усе — сплановано. Усе — просчитано.
Того вечора Дмитро знову не був вдома. Мар’яна подзвонила йому — він відповів звичним тоном:
— Та я знову відвіз її… Там важко з дитиною…
Мар’яна мовчки кинула трубку. На очі набігали сльози, але вона вже знала: плакати безглуздо. Її шлюб зараз — це не двоє, це троє. Вона, він — і його мати. А мати явно вирішила, що пора «оновити» дружину сина на ту, що відповідає її вимогам: без минулого шлюбу, без недоліків, але «вдячна і керована».
Чому свекруха так легко маніпулює сином? Мар’яна запитувала себе цим питанням щовечора. Мабуть, тому що завжди вміла змусити його відчувати провину. Бо з дитинства вбивала: «Я знаю, як краще». А він звик слухати. І слухає досі.
Мар’яна довго сиділа в тиші. В голові крутилося лише одне: «А де в усьому цьому — я? Де повага? Де межі? Де хоч крапля розуміння, що я — його дружина, а не тимчасова супутниця?»
Вона знала: попереду — серйозна розмова. А може, не одна. І, можливо, їй доведеться прийняти рішення, від якого залежить все її подальше життя. Але одне вона зрозуміла точно — якщо не поставити крапку зараз, то трикрапка стоятиме все життя. І ставитиме її не вона.
