«Нічого, ще встигну знайти синові гідну дівчину!» — проголосила свекруха. А я того дня зрозуміла — між нами ніколи не буде справжнього тепла.
Коли Олеся виходила заміж за Дмитра, вона вірила: з його матір’ю рано чи пізно знайдуть спільну мову. Так, жінка непроста. Так, любить керувати. Та ж час — ліки. Тим більше, що з Дмитром вони щиро кохали одне одного, йшли до спільної мети, збирали гроші, підтримували один одного.
І ось, через три роки після весілля, вони нарешті купили квартиру. Свою. Не батьківську. Не орендовану. Хай і в іпотеку, хай ще без меблів, але свою. Олеся уявляла, як разом обиратимуть плитку у ванну, як Дмитро на вихідних збиратиме кухню, а ввечері вони питимуть чай на балконі — на їхньому балконі. Мрії гріли серце, а ремонт забирав усі сили. Тому дзвінки від свекрухи перестали помічатися — їх просто не було. Ні дзвінків, ні візитів. Олеся думала: ну ось, налагодилося. Напевно, змирилася. Перестала лізти. Виявилося — помилялася.
Того вечора Дмитро затримувався. Вже стемніло, а його все не було. Олеся почала хвилюватися. Нарешті він відповів:
— Я зараз. Треба було забрати доньку маминої подруги, вона з дитиною. Мама попросила — незручно було відмовити.
Коли він увійшов у квартиру, Олеся вже кипіла від злості.
— А ти, вибач, з яких пір таксуєш? Чи тепер ти рятівник усіх жінок за наказом матері?
Дмитро, втомлений, але все ще спокійний, почав пояснювати. Мовляв, колись ця жінка допомогла йому з документами в університеті. Недавно пішла від чоловіка, з дитиною. Нікому було забрати. Ну мати попросила…
Олеся стиснула кулаки. Так, чуже горе — не порожній звук. Але не того ж вечора, коли обіцяв вибрати шпалери у спальню. Не того ж тижня, коли дружина одна тягне все, включаючи зустрічі з прорабами й біганину по будмаркетах. Та все ж — промовчала. Повірила. Подумала: ну разок. Буває.
За кілька днів подзвонила Іра — Олесина подруга, яка працювала там само, де й свекруха.
— Олесю, тільки не кажи, що я розповіла, — прошепотіла вона. — Але я випадково почула розмову. Твоя свекруха начальниці розповідала, як її подруга розкішну доньку виховала. Розумниця, красуня, з дитиною, але вся така гідна. А головне — Дмитро з нею, мовляв, уже спілкується. Уявляєш?
Олеся стиснулася всередині.
— І ще… — продовжила Іра. — Твоя свекруха сказала, що «нічого, ще встигне знайти синові гідну дівчину». Так і заявила, вголос. При начальниці!
В Олесі в голові ніби хтось запалив світло. Раптом усе стало зрозумілим: чому цю жінку нібито «нікому було забрати», чому так раптово чоловік став «добрим самарянином» за проханням матері. Усе — сплановано. Усе — прораховано.
Того вечора Дмитра знову не було вдома. Олеся подзвонила йому — він відповів звичним уже тоном:
— Так я знову відвіз її… Там важко з дитиною…
Олеся мовчки кинула трубку. На очі набігали сльози, але вона вже знала: плакати безглуздо. Її шлюб зараз — це не двоє, це троє. Вона, він — і його мати. А мати явно вирішила, що пора «оновити» дружину сина на ту, що відповідає її вимогам: без минулого шлюбу, без недоліків, зате «вдячна й керована».
Чому свекруха так легко маніпулює сином? Олеся задавала собі це питання щоночі. Напевно, тому що завжди вміла змусити його відчувати провину. Бо з дитинства вбивала: «Я знаю, як краще». А він звик слухати. І слухає досі.
Олеся довго сиділа у тиші. В голові крутилося лише одне: «А де в усьому цьому — я? Де повага? Де межі? Де хоч найменше розуміння, що я — його дружина, а не тимчасова супутниця?»
Вона знала: попереду — серйозна розмова. А може, й не одна. І, можливо, їй доведеться прийняти рішення, від якого залежить усе її подальше життя. Та одне вона зрозуміла точно — якщо не поставити крапку зараз, то три крапки стоятимуть все життя. І ставитиме їх не вона.





