Я, Оксана, була останньою та небажаною дитиною у багатодітній родині. Окрім мене, у батьків було ще четверо дітей — два брати та дві сестри. Мама не раз нагадувала, що мене не планували. «Довелося народжувати, запізно було переривати», — казала вона, і ці слова палили мене, як розпечене залізо. З дитинства я відчувала себе чужою, непотрібною, наче помилкою, яку змушені терпіти. Цей біль супроводжував мене все життя, отруюючи кожен день.
Ми жили у невеликому містечку під Києвом. Батьки пишалися лише старшими синами, Богданом та Тарасом. Вони були їхньою гордістю: відмінники в школі, червоні дипломи в університеті, престижні посади у столичних офісах. Обидва брати давно одружені, їхні діти навчаються у елітних школах Києва. Я почти не знала їх — коли я народилася, вони вже виїжджали на навчання. Сестри, Наталка та Марічка, теж були улюбленицями мами. Вони вдало вийшли заміж, одна навіть стала відомою співачкою. У них просторих будинки, дорогі машини, діти в приватних школах. Мама хизувалася ними перед усіма, а мене називала невдахою.
Сестри ненавиділи мене. Вони вимушено няньчилися зі мною в дитинстві, але не пропускали нагоди принизити. «Ти завжди будеш гіршою за нас», — кидали вони, сміючись. Коли в будинку були гості, мама діставала альбоми з фото старших дітей, розповідала про їхні успіхи, а про мене казала: «Оксана? Та вона нічого не досягла, вчиться ледве-ледве». Я старалася, але мої зусилля ніхто не помічав. Після школи я навчилася на швачку, отримала диплом і влаштувалася у маленьку майстерню. Мені подобалося шити, я знаходила в цьому радість і заробляла непогано. Але батьки лише похрюкували: «Швачка? Це не професія». Я пішла з дому, жила в гуртожитку, а потім зняла квартиру, щоб не чути їхніх докорів.
Через кілька років я зустріла Олега. Він став моїм порятунком. Ми одружилися, у нас народилася дочка, Соломійка. Вперше я була щаслива. Але доля завдала удару: Олег і Соломійка загинули в аварії. Моє серце розірвалося на шматки. Я залишилася сама, у порожнечі, де не було місця надії. Родичі не підтримали мене. Жодного дзвінка, жодного слова співчуття — наче я й мій біль не існували. Єдиною опорою стали колеги з майстерні. Десять років я жила, заглибившись у роботу, намагаючись не згадувати той день, катастроф…
Недавно у моєму житті з’явився чоловік, Василь. Він доглядає за мною, але я поки не готова до нових стосунків — надто глибокі старі рани. І ось, коли я почала несміливо відкриватися світу, родичі раптом згадали про мене. Батько помер кілька років тому, а мама тепер прикута до ліжка. Їй потрібен догляд, але старші діти, такі успішні та зайняті, не хочуть витрачати на це час. Вони подзвонили мені, наче я їхня остання надія. «Тобі ж усе одно нічим зайнятися, присвяти час матері. Хоч якась від тебе користь», — заявили брати. Сестри підтримали: «Ти зобов’язана, це твій обов’язок».
Я була в шоці. Ці люди все життя принижували мене, називали нікчемною, сміялися з моїх мрій. Вони не підтримали мене в найтемніші дні, а тепер вимагають, щоб я кинула все і доглядала за матір’ю, яка ніколи не любила мене? Мамою, яка відкрито шкодувала, що народила мене, яка хвалила всіх, окрім мене? Я відмовилася. «Розбирайтеся самі», — відповіла я, і в моєму голосі пролунала твердість. Після цього посипалися погрози: брати кричали, що позбавлять мене спадщини, сестри обіцяли зганьбити перед усіма. Але мені байдуже. Їхні слова більше не рЯ більше не та дівчинка, яку можна було зламати, і моє місце — не біля їхнього вогнища, а там, де серце знаходить спокій.
