“Мені огидно дивитися на тебе в такому вигляді” — чоловік пішов спати до іншої кімнати, поки я не “приведу себе до ладу”.
Дитяти три місяці. Три місяці, як я живу з відчуттям, що втратила не лише себе, а й ту, ким була колись. Я не просто мама — я пральна машинка, кухонний робот, швидка допомога, подушка, на якій засинає моя дитина, і боксерська груша для всіх інших. Бо в цій сім’ї, схоже, вважають, що я ще й повинна виглядати як фотомодель.
До вагітності я дійсно доглядала за собою. Не тому, що хтось змушував, а тому, що мені це подобалося. Доглянуті нігті, чисті волосся, гладенька шкіра, струнка фігура — я пишалася своїм виглядом. Навіть коли живіт вже виріс, я все одно старалася бути в формі, слідкувала за харчуванням, ходила в басейн, щоб зберегти тонус. Я не ледарка. Я — жінка, яка любила себе.
Але після пологів усе змінилося. Ніби я не народжувала, а пройшла через військову операцію. Тіло болить так, ніби по ньому проїхався танк. Шви, безсонні ночі, нескінченний плач, годування, коліки, страх, що роблю щось не так. Я втратила себе, та не тому, що хотіла — тому що дитина забрала всю мою енергію, час і сили. І ніхто не допоміг.
Чоловік вважає, що я просто “запустилася”. Що мені “не хочеться” виглядати добре. А я б подивилася на нього, якби він хоча б день пожив у моїй шкурі. Його мама, моя свекруха, і взагалі порівнює мене з собою: “Я в твої роки і з немовлям усе встигала! І гарна була, і чоловік задоволений”. Тільки вона “встигала”, бо в неї завжди хтось допомагав — бабуся, сестри, сусіди. А в мене — нікого. Мама — у іншому місті. Свекруха заходить “на чай” на п’ять хвилин раз на тиждень, погляне на маля — і йде з виглядом, ніби здійснила подвиг. А чоловік? Він “втомлюється” на роботі. І все.
Нещодавно він сказав, що йому “огидно” дивитися на мене у витертій піжамі з брудною гулькою на голові. Що я маю хоча б вдома якось “освіжити обличчя”. Маска, туш, блиск для губ — мовляв, це ж не так складно. Йому важко, бачите, жити поряд із жінкою, яка не дбає про себе.
Це були ножі. Ні — я не драматизую. Саме так. Ніби він витягнув серце й розмазав його по підлозі. Я не робот. Мені боляче. Мені важко. Я теж хочу спати. Я теж хочу в душ. Я теж хочу хоча б півгодини тиші. Але ніхто цього не бачить. Зате всі бачать: не нафарбована. Так. Жах.
Він пішов спати в іншу кімнату. Демонстративно. Наче сказав: “Коли знову станеш людиною — повернусь”. А поки що ти — втомлена тінь.
Моя мама сказала різко: “Любові нема. Все, крапка. Розлучайся”. Я не можу. Я його люблю. Досі. Попри все. Я не хочу руйнувати нашу сім’ю. Не хочу, щоб моя дитина росла без батька. Та все частіше я ловлю себе на думці, що, можливо, мама права. Що якби він мене справді кохав, то не дивився б, а побачив. Не дорікав, а допоміг. Не відвертався, а обійняв. І тоді, можливо, я знову відчула б себе жінкою.
Що робити — не знаю. Поки просто живу. День за днем. Від безсонної ночі до ранкового плачу. Від крику маля до докірливого погляду чоловіка. І лише в найрідкісніші хвилини, коли дитина засинає, я сиджу в темряві й згадую себе тією, ким була. Гарною. Усміхненою. Легкою. Впевненою.
І запитую: а чи вона колись повернеться?
Життя вчить, що справжня любов не вимагає ідеальності — вона дарує силу бути собою, навіть коли ти втомлена й розбита.
