“Невістці ніхто не потрібен, навіть її власна дитина!” — історія жінки, яка не знає, що таке родина
Після весілля мого сина я сподівалася, що в нашій родині все буде добре. Але з перших днів стало зрозуміло: з цією жінкою, Оленою, — нам не по дорозі. Ні, це не ревнощі, як можна подумати. Я давно змирилася, що мій син виріс, одружився, і тепер у його житті головна — інша жінка. Я б і рада була її прийняти, підтримувати, бути поруч. Але чим більше часу минали, тим ясніше я бачила — вона нікого не любить. Ані мене, ані мого сина, ані, що найжахливіше, навіть свою дитину.
Олена з самого початку ставила на перше місце лише себе і свої бажання. Я помічала це ще до весілля, але думала, що з народженням дитини вона зміниться. Стане ніжнішою, турботливішою. Помилилася. Вона залишилася такою ж холодною. Мого сина, здається, сприймає як тимчасового помічника — доки їй це зручно.
До мене вони майже не приходили. Усі родинні свята проходили в нас вдома, і тільки тоді Олена з’являлася — вся виштукована, з ідеальним маніком, новою зачіскою, у дорогих сукнях. І це ще нічого, але щоразу, коли я дивилася на сина, мені хотілося плакати. Він виглядав виснаженим, недоглянутим, загубленим. Ніби не чоловік у щасливому шлюбі, а людина, яка намагається вижити на чужій землі.
— Ох, Оленко, та й не доглядаєш ти свого чоловіка зовсім, — якось обережно промовила моя сестра за святковим столом.
Олена лише усміхнулася:
— А я йому не в няньки записана. Нехай сам про себе дбає.
Я тоді мовчала. Хоча дуже хотілося викрикнути те, що думаю. Але не хотіла псувати свято синові. А в голові крутилася одна думка: “Та їй байдуже, як він виглядає? Головне, щоб у неї вії були як на рекламі, а нігті — як у кіно”.
Минуло трохи часу. Дзвонить мені син:
— Мам, можна я до тебе приїду? Треба трохи побути десь…
Голос сивий, ледь чути. Приїжджає через годину — блідий, з температурою, ледь стоїть на ногах. Я мало не впала в непритомність, коли побачила його. Виявилося, йому призначили курс уколів — двічі на день, строго за графіком. А Олена… Олена заявила:
— Я не збираюся по будильнику скакати. Хай мама робить, якщо їй так важливо.
Ось і приїхав. Ось і “дружина”. Ні турботи, ні співчуття. Я думала, після такого він хоча б серйозно задумається про розлучення. Але ні, через кілька місяців вони вирішили… завести дитину.
Мій онук з’явився на світ, але материнської любові я так і не побачила. Все робилося “за інструкцією”: погодувати, переодягнути, покласти спати. Ні поцілунків, ні обіймів, ні теплоти. Машина, а не мати. Пам’ятаю, вони збиралися у відпустку. Олена заявила, що дитину брати не буде — “він тільки зіпсує всю відпочинок”. Пропонувала залишити малюка у подруги. Ані мені, ані батькам чоловіка — всі на роботі. Син відмовився: не міг покинути дитину. У підсумку вона поїхала сама.
Син залишився з сином. Готував, гуляв, доглядав. Все сам. Після того випадку він уперше серйозно подумав про розлучення. Але, як завжди, пошкодував, подумав, що раптом вона зміниться. Не змінилася. Вони як були разом, так і лишилися. Але тепер син все частіше ночує в мене — після сварВона ж живе, наче ні з ким не пов’язана, а він все ще вірить, що одного дня прокинеться — і все буде по-іншому.
