“Віддайте мені дітей!” — скрикнула сестра, якої не було вісім років…
Інколи життя складається так, що ти стаєш батьком раніше, ніж встигаєш сам дорослішати. Не за власним бажанням — через обставини. Так сталося зі мною.
Мене звуть Тарас. Я виріс у дитбудинку. Коли мені виповнилося дев’ять, туди ж потрапила моя молодша сестра Оля — їй було лише чотири. Ми трималися один за одного, як могли. Я віддавав їй свої цукерки, допомагав із уроками, захищав від грубощів. Мріяв про день, коли заберу її звідти, коли вона більше не буде сама.
І цей день настав. Коли я отримав свою першу хатину, оформив опікунство — Оля переїхала до мене. Ми стали справжньою родиною. Я працював, вчився, а вона росла — розумна, гарна дівчина, добре вчилася, навіть спортом займалася. Я нею пишався.
Але все змінилося, коли Олі виповнилося п’ятнадцять. Вона закохалася в хлопця старшого — мого ровесника. Вітько був, як кажуть, «з підворіття» — без роботи, без освіти, вічно блукав по дворах. Я намагався її відмовити, але марно: кохання, сльози, істерики. А потім — вагітність. Сестрі не було й шістнадцяти.
Я зібрав усі сили, щоб прискорити їхній шлюб. За кілька місяців народилися близнюки — Іванко і Марійка. Я намагався не втручатися, але завжди був поруч. Спочатку здавалося, що все налагодилося. Вітько влаштувався на роботу, Оля сиділа з дітьми.
Але коли дітям не виповнилося й півроку, Оля знову завагітніла. Я зітхнув, але прийняв. Народився Юрко. А потім усе пішло шкереберть: Вітька звільнили, він почав пити, Оля — гуляти, все частіше залишаючи дітей самих.
На той час у мене вже була своя родина, дружина Галя, ми чекали дитину. Але я не міг закрити очі на те, що діялося з племінниками. І от одного разу мені подзвонили сусіди Олі: діти плачуть, вдома нікого. Я примчав — малі голодні, брудні, ревуть, а мати десь швендяє. Я подзвонив Галі, і вона, не детинячись, сказала:
— Забирай їх. Привози додому.
Так у нас з’явилося одразу троє дітей. Ми їх викупали, нагодували, поклали спати. Тиждень минув у клопотах, але в душі — спокій. Вони у безпеці. Через тиждень з’явилася Оля — не за дітьми, а за грішми. Сказала, що їде за кордон з якимось чоловіком, а діти… нехай побудуть у нас.
З того часу минуло вісім років. Діти стали нашими. Ми виховували їх як рідних: близнюки Іванко і Марійка пішли у четвертий клас, Юрко — у другий. А наша з Галею донька — у підготовчу групу. Вони всі називають нас татом і мамою. Олю ніхто не згадує. Я не забороняв про неї говорити, але вони й не хочуть.
І от, напередодні Нового року, почувся стук у двері. Ми готували вечерю, діти вирізали сніжинки… Відчиняю — на порозі стоїть Оля. Поруч — чоловік східної зовнішності. Вона постаріла, але в очах та сама рішучість.
— Це мій чоловік, — сказала вона. — Ми повернулися. Я хочу забрати дітей. Відвеземо їх до його країни.
Я онімів.
Галя вийшла в коридор, діти — за нею. Оля з порогу почала вимагати повернути їй малих. Але як тільки Марійка, дивлячись на неї, запитала: “Мамо, хто це тітка?” — серце стиснулося. Оля розгубилася. Навіть не впізнала доньку.
— Я твоя мати! — скрикнула вона. Але Марійка притулилася до мене.
Тоді Оля замовкла. І раптом спитала:
— Можна… хоча б навідувати їх?
Ми з Галею переглянулися. Промовчали. Потім я кивнув:
— Приїжджай. Але діти залишаться з нами.
Оля пішла, згорбившись, мовчки. А ми з дітьми вийшли на вулицю зустрічати салют. У небі гриміли вогні, і я обіймав їх усіх — моїх дітей, чужих за кров’ю, але рідних за любов’ю. І знав, що зробив правильно, коли колись, вісім років тому, забрав їх у наш дім.
