“Віддайте мені дітей!” — скрикнула сестра, якої не було вісім років…
Іноді життя так складається, що ти стаєш батьком швидше, ніж сам встигаєш дорослішати. Не за власним бажанням — а через обставини. Саме так сталося зі мною.
Мене звати Богдан. Я виріс у дитбудинку. Коли мені було дев’ять, туди ж потрапила й моя молодша сестра Марійка — їй тоді ледь виповнилося чотири. Ми трималися один за одного, як могли. Я віддавав їй свої цукерки, допомагав з уроками, захищав від грубощів і несправедливості. Мріяв про день, коли заберу її звідти, коли вона більше не буде сама.
І той день настав. Коли я отримав свою першу хатку, оформив опікунство — Марійка переїхала до мене. Ми стали справжньою родиною. Я працював, вчився, а вона росла — розумна, гарна дівчина, добре вчилася, навіть спортом займалася. Я нею пишався.
Але все змінилося, коли Марійці виповнилося п’ятнадцять. Вона закохалася в хлопця старшого — мого ровесника. Тарас був, як кажуть, “зі шпани” — без роботи, без освіти, постійно товкся по під’їздах. Я намагався її відмовити, але даремно: кохання, сльози, істерики. А потім — вагітність. Сестрі не було й шістнадцяти.
Я зібрав усі сили, щоб прискорити їхню реєстрацію шлюбу. Через кілька місяців на світ з’явилися двійнята — Іванко і Орися. Я намагався не втручатися в їхнє життя, але завжди був поруч, підтримував. Спочатку здавалося, що все більш-менш налагодилося. Тарас влаштувався на роботу, Марійка доглядала за дітьми.
Але коли малюкам не виповнилося й півроку, Марійка знову завагітніла. Я зітхнув, але змирився. Народився Петрик. А потім все пішло шкереберть: Тараса звільнили, він почав пити, Марійка — гуляти, все частіше залишаючи дітей самих.
На той момент у мене вже була своя сім’я, дружина Катруся, ми чекали дитину. Але я не міг заплющити очі на те, що діється з племінниками. І ось одного дня мені подзвонили сусіди Марійки: діти плачуть, вдома нікого. Я примчав — малюки голодні, брудні, ридають, а мати десь гуляє. Я подзвонив Катрусі, і вона, не вагаючись, сказала:
— Забирай їх. Привози додому.
Так у нас з’явилося одразу троє дітей. Ми їх вимили, нагодували, поклали спати. Тиждень минув у клопотах, але на душі було спокійно. Вони в безпеці. Через тиждень з’явилася Марійка — не за дітьми, а за грішми. Сказала, що їде за кордон з якимось чоловіком, а діти… нехай поки побудуть у нас.
З тих пір минуло вісім років. Діти стали нашими. Ми вирощували їх як своїх: двійнята Іванко і Орися пішли у четвертий клас, Петрик — у другий. А наша з Катрусею донька — у підготовчу групу. Вони всі називають нас татом і мамою. Марійку ніхто не згадує. Я не забороняв говорити про неї, але вони й самі не хочуть.
І ось, перед самим Новим роком, почувся стук у двері. Ми готували вечерю, діти вирізали сніжинки… Відчиняю — на порозі стоїть Марійка. Поруч із нею — чоловік східної зовнішності. Вона постаріла, але на обличчі все та ж рішучість.
— Це мій чоловік, — сказала вона. — Ми повернулися. Я хочу забрати дітей. Ми візьмемо їх із собою, у його країну.
Я остовпів.
Катруся вийшла в коридор, діти — за нею. Марійка з порогу почала вимагати повернути їй дітей. Але як тільки Орися, дивлячись на неї, спитала: “Мамо, хто це тітонька?” — серце стислося. Марійка зМарійка глянула на дітей, мов побачила їх уперше, потім тихо вимовила: “Може, вони справді щасливіші без мене…”
