Щоденник.
Молодшу сестру звуть Соломія. Відколи пам’ятаю себе, вона завжди вміла зіграти роль жертви. У неї завжди щось не так, усе важко, усі винні, окрім неї самої. Вона не звикла розв’язувати проблеми — воліє чекати, коли хтось прибіжить і все влаштує за неї. М’яко кажучи, вона живе за принципом «мені всі щось винен».
Після університету Соломія одружилась. І скажу чесно — їй пощастило. Свекруха, Галина Іванівна, виявилась жінкою з добрим сердцем і розумною головою. У неї була однокімнатна квартира, яка дісталась від родички. Замість того, щоб здавати її, вона запропонувала молодим пожити там безкоштовно. Сама ж залишилась у своїй двокімнатній на околиці міста. Все для того, щоб молодята змогли заощадити на власне житло. Але, на жаль, такі щирі жести часто зустрічають невдячністю.
Соломія не була прихильницею важкої праці. Вона з задоволенням проводила дні на дивані з серіалами, кавою і соцмережами. Працювати після інституту? Навіщо, коли можна швиденько народити дитину і піти у декрет? Так і сталось — через рік вона вже гуляла з коляскою, а ще за рік її чоловік подівся на розлучення і зник. Фактично, вона залишилась сама. І хто її прихистив? Звісно, свекруха.
Галина Іванівна знову показала доброту — дозволила Соломії жити в квартирі, поки та не стане на ноги. У її розумінні це означало: знайти роботу, накопичити хоча б на перший внесок за квартиру, поступово рухатись до самостійності. Але для Соломії «жити, поки не встану на ноги» мало зовсім інший сенс: нічого не робити, поки не виженуть.
Свекруха допомагала, як могла: і з онуком сиділа, і іграшки купувала, і продуктами підтримувала. А Соломія замість того, щоб відкладати гроші, їздила на відпочинок за кордон, купувала дизайнерські речі, викладала в інстаграм нові сумочки та макіяжі. При цьому квартирою користувалась безкоштовно. Колишній чоловік, до речі, не марнував час — узяв іпотеку, одружився знову, усе налагодив. А моя сестра, схоже, вирішила, що їй можна нічого не робити — оточуючі їй винні.
Минуло сім років. І Галина Іванівна, яка вже давно на пенсії, нагадала, що колись планувала здавати цю квартиру, щоб мати хоч якийсь дохід. Вона ввічливо попросила Соломію подумати про переїзд. І що ви думаєте? Сестра влаштувала такий виступ, що будь-якому театру позаздриш. З криками й сльозами вона вила, що її виганяють з дитиною на вулицю. І робила це, звісно, при дитині та колишньому чоловікові.
На вулицю її ніхто не гнав. Наші батьки живуть у приміському будинку, де для Соломії з дитиною є окрема кімната. Але їй туди не хочеться. Чому? Тому що в батьківському домі треба хоч іноді прибирати, допомагати, вставати рано — а вона звикла до вільного життя. Тому і вирішила перекласти турботи на мене.
Ми з чоловіком нещодавно виплатили перший внесок за іпотеку, зробили ремонт і почали здавати цю квартиру. Гроші з оренди повністю покривають наші платежі. Поки що живемо в квартирі чоловіка. Соломія дізналась про це і без сорому запропонувала «пожити у нас пів року». Звісно, безкоштовно. І запевняла, що за півроку вона все налагодить.
Але я знаю Соломію. Ці півроку легко перетворяться на вісім років. І наш ремонт вона знищить за перші місяці. А потім почне ображатись, що я «жадібна» і не хочу допомогти рідній сестрі. Тому я відразу сказала рішуче: «Ні». І це було найправильніше рішення. Соломія розлютилась, почала дзвонити родичам, звинувачувати нас з чоловіком у жорстокості, налаштовувати сина проти всіх.
Але я більше не піддаюсь на маніпуляції. Ми з чоловіком працюємо, будуємо майбутнє. Ми не відпочивали на теплих морях, не купували брендовий одяг — ми заощаджували. Ми не зобов’язані платити за чиюсь лінь і безвідповідальність.
Досі не розумію — як можна за сім років жодного разу не задуматись про завтра? Думала, що буде жити у квартирі свекрухи вічно? Чи чекала, що хтось із родичів підкине їй ще одну? І найжахливіше — це її відчуття, що їй усі винні. Навіть власний син став для неї розмінною монетою у виставі під назвою «Я бідолашна, мене виганяють».
Як поводитись із такою сестрою? Чи варто продовжувати спілкування, чи поставити крапку? Я втомилась бути для неї «винною»…
