У свої студентські роки я, Богдан Григорович, одружився зі своєю першою любов’ю, Соломією. То була пристрасть, сповнена бурхливих емоцій, що привела нас до вінця. Після весілля почалося звичайне життя: робота, дім, побут. У нас народилися двоє дітей, і, як у всіх сім’ях, були й радісні моменти, й сварки, але ми справлялися. Я думав, що так буде завжди — стабільність, де все передбачувано. Та доля розпорядилася інакше, і тепер я стою на краю прірви, не знаючи, як вибратися з пастки, в яку сам себе загнав.
Мені було майже сорок, коли в нашій фірмі у невеличкому місті під Львовом з’явилася вона — Марічка, нова співробітниця. Вона була ніби з іншого світу: молода, яскрава, з усмішкою, наче з обкладинки журналу. Я не міг відвести від неї очей. Думи про неї заповнювали голову, серце билося частіше, варто було їй пройти повз. Я й подумати не міг, що у мої роки можна так закохатися, немов хлопчина. Дивно, але Марічка відповідала взаємністю. Її погляди, легкий флірт, випадкові дотики — усе це розпалювало у мені вогонь, який я давно забув.
Наші стосунки переросли в роман. Вийшло це випадково: одна зустріч, один вечір, і ми не змогли зупинитися. З Марічкою я почувався живим, молодим, вільним. У ті моменти я не думав, що зраджую Соломію. Мені було надто добре, щоб перейматися мораллю. Марічка знала, що я одружений, але це її не зупиняло. Ми бачилися потай, у найманих квартирах, у готелях, далеко від сторонніх очей. Я не планував кидати сім’ю — мені здавалося, що зможу втримати обидва життя, балансуючи між ними. Це була ілюзія, але я чіплявся за неї, як за рятівний круг.
За кілька років Марічка повідомила, що вагітна. Коли народився наш син, я був на сьомому небі. Тримаючи його на руках, я не вірив, що це сталося зі мною. Моє життя, яке здавалося таким стабільним, перевернулося. Я знову відчував емоції, що давно загубив: трепет, захват, відчуття нового початку. Та разом із цим щастям прийшов тягар. Я жив на дві сім’ї. Соломії казав, що їду у відрядження, а сам мчав до Марічки й нашого сина. Я розривався, не знаючи, як вибрати. Обидві жінки були мені дорогі, кожна по-своєму. Я любив їх обох, але відчував, що втрачаю контроль.
Минули роки, і Марічка змінилася. Материнство зробило її вимогливою. Вона виховувала нашого сина сама, і це наклало відбиток. Вона почала докоряти мені: заробляю мало, погано їх забезпечую, мало приділяю часу. «Ти знав, на що йдеш», — казала вона, і її слова ранили. Адже вона ж знала, що я одружений, що в мене інша сім’я, інші діти, яких теж треба годувати. Докори переростали у скандали. Але й вдома було не ліпше. Соломія теж помічала, що грошей стало менше. «Ти мало заробляєш, як ми житимемо?» — кричала вона. Я метався між ними, але куди б не пішов — мене чекали сварки. Моє життя перетворилося на кошмар, де немає спокою.
Я втомився. Втомився брехати, втомився розриватися, втомився від нескінченних звинувачень. Кожна з них тягне мене до себе, і я не можу вибрати. Соломія — моя історія, моя сім’я, мати моїх старших дітей. З нею я пройшов через багато, і думка про те, щоб її покинути, розриває мені серце. Але Марічка — моя пристрасть, моє нове життя, мати мого сина. Без неї я вже не уявляю себе. Вони обидві — частина мене, але я не можу більше жити у цьому пеклі. Кого покинути? Кого зрадити? Любов до обох жінок палить мене зсередини, а їхні вимоги й сварки доводять до відчаю. Я стою на роздоріжжі, і кожен крок здається кроком у прірву. Як вибрати, коли будь-який вибір розіб’є мені серце?
І ось, записавши це, я розумію: жоден вибір не зробить мене щасливим. Адже щастя — це не втеча від проблем, а чесність перед тими, кого любиш. І перед собою.
