Колишні часи, коли я, Оксана, була одружена з Тарасом вже вісім років, залишили в моїй душі гіркий присмак через війну зі свекрухою, Марією Іванівною. Що б я не зробила — усе не так, а її донька, Соломія — ідеал. Спочатку я терпіла, але тепер вона перейшла всі межі: почала порівнювати наших дітей. Моє терпіння урвалося, і я більше не мовчу, коли йдеться про мого сина!
Ми з Тарасом одружилися одразу після інституту. Жили в невеличкому містечку біля Полтави, грошей бракувало, але йти до свекрухи не хотіла. Марія Іванівна з першого дня мене не взлюбила. Тарас заспокоював: «Мама до всіх моїх дівчат так ставиться, вважає, що ніхто мене не вартий». Це не допомагало. Ми тіснились у гуртожитку, потім почали знімати хату, збирали кожну гривню. Коли свекруха дізналась, що ми знімаємо житло, влаштувала скандал: «Нащо витрачати гроші? Жили б у мене, зберегли б на свою оселю!» Чотири роки вона докоряла нам за це рішення, ніби ми злочинці.
Тим часом Соломія, сестра Тараса, вийшла заміж. Вона теж не захотіла жити зі свекрухою, і — о диво! — Марія Іванівна благословила їх на самостійне життя! «Молодці, не треба тіснитись зі свекрухою», — говорила вона. Тарас був у шоці. «Мамо, чому ми з Оксаною погано зробили, що виїхали, а Соломія з чоловіком — молодці?» — запитав він. Відповідь свекрухи добила мене: «Там у неї свекруха така, що життя не дасть». Я ледве стрималась, щоб не крикнути: «А ти, гадаєш, мені даєш життя?» Це було, як плювок у вічі, і я зрозуміла — для неї я завжди буду гіршою за її доньку.
Соломія, до речі, мені подобалася, ми ладили. Але в неї був мамин характер: любила повчати і була завжди незадоволена. Я уникала сварки з Марією Іванівною, але вона навмисно провокувала. Їй треба було вилити злість, інакше вона не могла спати спокійно. Коли я завагітніла майже одночасно з Соломією, свекруха розквітла. «Соломія молодець, народжує в молодості, а ти, Оксано, змушуєш мого сина працювати», — твердила вона. Я була на межі: вагітність і так виснажувала, а її слова різали, як ніж. На сімейних вечерях вона клала Соломії найкращі шматки, примовляючи: «Їж, тобі сили потрібні». Мені ж діставалися докори: «Ти занадто поправилась, дивись, що скажуть лікарі». Хоча лікарі запевняли, що моя вага в нормі. Я мовчала, стиснувши зуби, але одного разу не витримала і перестала їздити до свекрухи, посилаючись на погане самопочуття.
Ми з Соломією народили з різницею у тиждень — обидві хлопчиків. Свекруха одразу оголосила, що син Соломії — як дві краплі вода на Тараса, а в нашому Олежкові рідні риси не знайшла. Мене це не торкало, я була захоплена материнством. Але коли Марія Іванівна почала порівнювати дітей, моя кров закипіла. Це вже було не лише проти мене — це стосувалося мого сина. Я не хочу, щоб Олежко ріс, почуваючись другим сортом. Тарас вважав, що я перебільшую, але я бачила, як свекруха вихваляє внука Соломії, а нашого ледве помічає.
Коли Олежкові виповнилося чотири роки, ситуація погіршилась. Свекруха не заспокоювалась: «У Соломії син уже сидить, а ти, Оксано, дитиною не займаєшся». Коли я віддала Олежка до садочка, вона назвала мене зозулею: «Збуваєш дитину, щоб позбутися! А Соломія вдома сидить, виховує». Ці слова пекли мене, як розжарене залізо. Навіть Тарас почав помічати, як несправедлива його мати. Я мовчу, але це ненадовго. Якщо він не поговорить з матір’ю, я сама влаштую їй серйозну розмову.
Я готова терпіти, коли Марія Іванівна порівнює мене з Соломією. Але коли вона чіпає мого сина — це вже занадто. Олежко — її рідний онук, але для неї він завжди буде гіршим. Мої спроби зберегти мир розсипаються, і я більше не хочу бути доброю. Свекруха своїми порівняннями отруює наше життя, і я не дозволю їй принижувати мою дитину. Якщо доведеться, я готова на жорстоку розмову, навіть якщо це підірве нашу родину. Моє серце болить від образу, але заради Олежка я готова йти до кінця. Він заслуговує любові, а не зневаги від бабусі, яка бачить лише свою доньку та її дитину.
