Вона мене ревнувала… до кішки
Я й подумати не могла, що опинясь у такій абсурдній, якщо не сказати дурній, ситуації. Ми з мамою дзвонимо одна одній щодня — іноді й двічі: вранці та ввечері. Але ось уже другий день поспіль вона не піднімала телефон — то скидала, то взагалі мовчала. Я почала серйозно хвилюватися. Вже збиралася їхати до неї — раптом щось із телефоном? Новенький смартфон, до речі, їй на 8 Березня подарував Денис, але мама з технікою не в ладах.
І ось — диво! Мама таки відповіла, але голос був холодний, наче я потрапила на прийом до суворого чиновника:
— Так, я тебе слухаю.
— Мам, ти куди зникла? Я вже місця собі не знайду — два дні не можу додзвонитися!
— Мені було не до тебе. Особливо до розмов про кішок, — відрізала вона.
Я спершу навіть не зрозуміла, у чому річ, але в голові миттєво склалася логіка. Усе через нашу кішку. Вже місяць, як ми рятуємо Мурку — нашу чорну красуню, яку за паспортом звуть «Мірабелла фон Штаркенберг», якщо точніше. Все почалося з нездужання, потім — біганина по клініках, неадекватні діагнози, купа уколів, ліка́рств, процедур, крапельниць — і все марно. Кішці ставало гірше, одна з кліник взагалі ледь не вбила її.
І лише в третій нам пощастило зустріти справжнього лікаря — досвідченого, спокійного, уважного. УЗД, аналізи, огляд… Він наполягав на операції. Було страшно. Я боялася її втратити, та довірилася — і недаремно. Ми пройшли складну реабілітацію: годувала з ложечки, поила зі шприца без голки, спала поруч на підлозі, щоб почути, якщо їй погіршає. І Мурка, на щастя, одужала. Вже сама їсть, ходить у лоток, муркоче і знову пригортається, як колись.
Перед цією маминою обра́зою я дзвонила їй і між іншим розповіла, скільки коштувало лікування. Ну, ви розумієте — суми не малі. Мама тоді аж охнула:
— Кілька моїх пенсій! Ти з розуму з’їхала?!
Розмова закінчилася не сваркою, але й не дуже тепло. Я відчула щось недобре, та вирішила не надавати значення. А мама, мабуть, переварила інформацію, і в якийсь момент у неї в голові щось клацнуло.
Я не витримала і, почувши звинувачення в «кішкоманії», запитала прямо:
— Мам… ти що, приревнувала мене до Мурки?
— Та ні! Просто якось дивно: на кішку ти витрачаєш більше, ніж на власну матір!
— Але ж вона захворіла, мамо! Мені що, її усыпляти?! Це, до речі, дешевше за операцію…
— Я не це мала на увазі, — пробурчала мама вже не так впевнено.
— Послухай, ти ж знаєш, що ми з Денисом завжди допоможемо. Якщо тобі чогось не вистачає, скажи — приїду, поговоримо, вирішимо. Я перерахую тобі гроші, купимо все, що треба. ТТи ж знаєш — ти для нас найголовніша, а Мурка… Мурка просто теж наша родина, яку ми любимо.
