Ой, слухай, бувають такі повороти у житті, що й не зрозумієш одразу — де правда, а де жорстокий жарт долі. Я й подумати не могла, що через дванадцять років спільного життя під одним дахом із свекрухою, коли все вже здавалося таким звичним і стабільним, наша сім’я опиниться перед ультиматумом: плати або йди геть.
Тоді, багато років тому, після весілля, Марія Іванівна запропонувала нам із чоловіком переїхати до її просторих трьохкімнатних хором у самому центрі, а сама охоче перебралася до моєї маленької однушки на околиці. Ми були на сьомому небі від щастя: жити в центрі, у гарних умовах, да ще й із благословення свекрухи! Що може бути кращим для молодої сім’ї?
Весільні гроші ми вклали в ремонт: оновили квартиру від підлоги до стелі, поставили сучасну кухню, замінили сантехніку, ламінат, трохи перепланували простір. Свекруха приходила — аж очі світилися: «Як у вас гарно!», «Які ви молодці!» — чулося кожного разу. А ми, у знак подяки, взяли на себе всі комунальні витрати по її квартирі. Вона з полегшенням зітхала, дякувала, казала, що навіть щось відкладає із пенсії. І справді, усі ці роки ми ні разу не пошкодували, що пішли їй назустріч.
Народила сина, потім донечку. Дітей стало двоє, і нам із чоловіком захотілося вже свого полноцінного простору. Почали відкладати на нове житло, бо придбати відразу велику квартиру було не по кишені. Свекрусі про це не казали, сподівалися, що коли настане час — усе вирішимо мирно і за її згодою.
Але все змінилося, коли Марія Іванівна вийшла на пенсію. Радість від свободи швидко зникла, коли пенсія здалася їй «жалюгідними копійками». На кожній зустрічі звучало одне й те саме: «Як жити на такі гроші?», «Пенсіонерів у цій країні ніхто не поважає!». Ми не залишалися осторонь: купували їй продукти, ліки, допомагали по дрібницях, намагалися не образити. Але одного разу, за чашкою чаю, вона кинула фразу, від якої мій чоловік надовго онімів.
— Сину, — сказала вона, — а ви ж фактично живете в моїй квартирі. То давайте вже почнемо платити мені оренду. Не повністю, звісно, тисячі дві гривень на місяць.
Чоловік завмер. Навіть не одразу зрозумів, про що йдеться. Але коли до нього дійшло — відповів:
— Мамо, ти серйозно? Ми тобі всі рахунки оплачуємо, продукти возимо, твоє життя коштує тобі значно дешевше. А ти нам про оренду?
На що отримав ультиматум:
— Ну тоді міняйтеся назад! Хочу повернутися до своєї квартири!
Ми зрозуміли — це шантаж. Грубий, прямолінійний і абсолютно невдячний. Але він і гадки не мав, що в нас вже була сума на перший внесок за нове житло. Мовчки вислухали її, а ввечері вирішили — більше так не може тривати.
Через кілька днів ми прийшли до неї з тортомА потім зробили глибокий вдих і пішли назавжди, залишивши її наодинці з власною жадібністю.
