«Ти мені не хто, і я не зобов’язана тебе слухати!» — знову кинула мені донька чоловіка.
П’ять років тому я, Оксана, вийшла заміж за Дмитра, і з того часу моє життя у невеликому містечку під Полтавою перетворилося на боротьбу за мир у сім’ї. У Дмитра є донька від першого шлюбу, 14-річна Софія, з якою він часто бачиться і помагає матеріально. Я ніколи не заперечувалася проти їхнього спілкування — навпаки, з його колишньою жінкою, Ганною, у нас склалися теплі, майже дружні стосунки. Але Софія зі своїм підлітковим бунтом стала для мене справжнім випробуванням, а її слова «ти мені не хто» боліли, як ніж, кожного разу, коли я їх чула.
Ганна — розсудлива жінка. Якщо їй потрібно, щоб Софія погостювала у нас, вона завжди телефонує заздалегідь, питає, чи нам зручно. Іногда ми просто балакаємо по телефону, як подруги. Вона не тримає зла на Дмитра: після розлучення він залишив їй квартиру, куплену у шлюбі, а свою частку переписав на Софію. Ми з Дмитром і нашим дворічним сином, Ярославом, живемо у моїй двокімнатній квартирі. Дмитро забезпечує сім’ю, а я у декреті, присвячуючи себе малюкові. Але з появою Софії в нашому домі почався хаос, який я вже не могла терпіти.
Нещодавно у Софії почалися підліткові проблеми. Ганна вийшла заміж, і її новий чоловік, Олег, переїхав до них. Спочатку Софія раділа, але скоро почала бунтувати. Коли Олег просив її прибрати за собою, вона відповідала: «Ти мені не батько, не смій наказувати!» Хоча Олег намагався знайти спільну мову, дарував подарунки, був терплячим, Софія його відштовхувала. Вона стала невправною: посуд не мила, сміття не виносила, грубила на кожну просьбу. Під час чергової сварки вона заявила Олегу: «Це мамина квартира, ти тут ніхто!» Дмитро, дізнавшись про це, був у шаленстві — адже вони здають його квартиру, а на ці гроші живе вся їхня сім’я. Ганна відчитала Софію, і та, в сльозах, подзвонила батькові, благаючи забрати її до нас.
Я не заперечувала. Ярослав спить у нашій кімнатні, а у вітальні є розкладна канапа для таких випадків. Я зателефонувала Ганні, щоб уточнити, як вона до цього ставиться. Вона погодилася, але попередила: «Якщо Софія не слухається, одразу дзвони». Софія приїхала пригнічена, але швидко освоїлася і почала жити, як їй заманеться. Вона ігнорувала мої прохання, надувалась на кожне зауваження. Посуду не мила, ліжко не застилала, речі розкидала по всій кімнаті, а сама цілими днями балкала з подругами по телефону. Я відчувала, як у мені закипає лють, але стримувалася заради Дмитра.
Зрештою, я не витримала і попросила чоловіка поговорити з донькою. «Вона мене не сприймає всерйоз», — сказала я. Дмитро спробував, але Софія лише махнула рукою. Коли я знову попросила її прибрати за собою зі столу, вона випалила: «Ти мені не хто, і я не зобов’язана тебе слухати!» Моє серце стиснулося від образу. Я ледве стримала сльози і відповіла: «Я дружина твого батька і господиня цієї квартири. Ти тут лише тому, що я дозволила. Не смій так зі мною розмовляти!» Софія вилетіла з кухні, грюкнувши дверима. Нічого не змінилося — вона й далі поводилася так, наче мене немає.
Я порадилася з Дмитром і подзвонила Ганні. «Думала, вона хоча б батька послухає, — зітхнула Ганна. — Відвози її назад. У вас і так клопіт з малюком». Дмитро оголосив Софії, що везе її до матері. Вона мовчки зібрала речі, а потім кинулася телефонувати бабусі, скаржачись, що її «з усюди женуть». Але свекруха, Надія Степанівна, не підтримала її. Як розповіла Ганна, Софія сподівалась, що бабуся забере її до себе, але та нещодавно влаштувала особисте життя і не готова віНу що ж, можливо, колись вона зрозуміє, що сім’я — це не тільки кров, а й повага та тепло, які ми даруємо одне одному.
