«Ти мені ніхто, і я не зобов’язана тебе слухати!» — знову кинула мені донька чоловіка.
П’ять років тому я, Оксана, вийшла заміж за Андрія, і з того часу моє життя у невеличкому містечку під Харковом перетворилося на боротьбу за мир у сім’ї. У Андрія є донька від попереднього шлюбу, 14-річна Марічка, з якою він часто бачиться і допомагає фінансово. Я ніколи не заперечувала проти їхніх стосунків — навпаки, з його колишньою дружиною, Соломією, у нас склалися теплі, майже дружні відносини. Але Марічка з її підлітковим бунтом стала для мене справжнім випробуванням, а її слова «ти мені ніхто» ріжуть по серцю кожен раз.
Соломія — розсудлива жінка. Якщо їй потрібно, щоб Марічка погостювала у нас, вона завжди дзвонить заздалегідь, питає, чи нам зручно. Іноді ми просто базікаємо по телефону, як подруги. Вона не тримає зла на Андрія: після розлучення він залишив їй квартиру, куплену під час шлюбу, а свою частину переписав на Марічку. Ми з Андрієм і нашим дворічним сином Яриком живемо в моїй двокімнатній хрущовці. Андрій забезпечує сім’ю, а я у декреті, присвячуючи себе маляті. Але з появою Марічки в нашому домі почався хаос, який я вже не можу терпіти.
Нещодавно у Марічки почалися підліткові проблеми. Соломія вийшла заміж, і її новий чоловік, Богдан, переїхав до них. Спочатку Марічка тішилася, але незабаром почала бунтувати. Коли Богдан просив її прибрати за собою, вона відповідала: «Ти мені не батько, не смій наказувати!» Хоча Богдан старався знайти спільну мову, дарував подаруночки, був терплячим, Марічка його відштовхувала. Вона стала невгамовною: посуд не миє, сміття не виносить, грубить на кожне прохання. У черговій сварці вона заявила Богданові: «Це мамина квартира, ти тут ніхто!» Андрій, дізнавшись про це, був у люті — адже вони здають його квартиру, а на ці гроші живе вся їхня родина. Соломія відчитала Марічку, і та, в сльозах, подзвонила батькові, благаючи забрати її до нас.
Я не заперечувала. Ярик спить у нашій кімнаті, а у вітальні є розкладна софа для таких випадків. Я подзвонила Соломії, щоб уточнити, як вона до цього ставиться. Вона погодилася, але попередила: «Якщо Марічка не слухається, одразу телефонуй.» Марічка приїхала пригнічена, але швидко освоїлася і почала жити, як їй заманеться. Вона ігнорувала мої прохання, надувалася на кожне зауваження. Посуд не мила, ліжко не застилала, речі розкидала по всій кімнаті, а сама цілими днями торочила з подружками по телефону. Я відчувала, як у мені закипає злість, але стримувалася заради Андрія.
Зрештою, я не витримала і попросила чоловіка поговорити з донькою. «Вона мене не сприймає всерйоз», — сказала я. Андрій спробував, але Марічка лише махнула рукою. Коли я знову попросила її прибрати за собою зі столу, вона випалила: «Ти мені ніхто, і я не зобов’язана тебе слухати!» Моє серце стиснулося від образу. Я ледве стримала сльози й відповіла: «Я дружина твого батька і господиня цієї квартири. Ти тут лише тому, що я дозволила. Не смій так зі мною розмовляти!» Марічка вилетіла з кухні, грузнувши дверима. Нічого не змінилося — вона й надалі поводилася так, ніби я повітря.
Я порадилася з Андрієм і подзвонила Соломії. «Думала, вона хоча б батька послухає, — зітхнула Соломія. — Відвози її назад. У вас і так клопіт з малим вистачає.» Андрій оголосив Марічці, що везе її до матері. Вона мовчки зібрала речі, а потім кинулася дзвонити бабусі, скаржачись, що її «звідусіль женуть». Але свекруха, Наталка Дмитрівна, не підтримала її. Як розповідала Соломія, Марічка сподівалася, що бабуся забере її до себе, але та нещодавно влаштувала особисте життя і не готова возитися з онукою. Тепер Марічка покарана: виконує домашні обов’язки за чітким розкладом.
Соломія мене розуміє, і ми з нею на одній хвилі. Але свекруха лише підливає оливи у вогонь. «Бідолашна Марічка! Всі її кинули! У тата нова дружина, у мами — чоловік, нікому діти не потрібні!» — причитала вона. Я не витримала: «Ну звісно, особливо бабусі, у якої особисте життя важливіше за онуку.» Наталка Дмитрівна кинула слухавку, але мені байдуже. Головне, що Андрій і Соломія мене підтримують. Марічка навіть подзвонила учора, вибачилася, обіцяла виправитися. Але біль від її слів не стихає. Я старалася бути їй матір’ю, приймала, як рідну, а вона раз у раз мене відштовхує. Моє серце розривається: я хочу миру в сім’ї, але не знаю, як достукатися до Марічки. Якщо вона знову кине мені «ти мені ніхто», не факт, що втримаюся…
