«Ти мені ніхто, і я не зобов’язана тебе слухати!» — знову кинула мені дочка чоловіка.
П’ять років тому я, Оксана, вийшла заміж за Ігоря, і з того часу моє життя в невеликому містечку під Черніговом перетворилося на боротьбу за мир у родині. У Ігоря є дочка від першого шлюбу, 14-річна Марічка, з якою він часто бачиться й допомагає матеріально. Я ніколи не заперечувала проти їхніх стосунків — навпаки, з його колишньою дружиною, Наталкою, у нас склалися теплі, майже дружні відносини. Але Марічка з її підлітковим бунтом стала для мене справжнім випробуванням, а її слова «ти мені ніхто» болять, ніж ніж, щоразу, коли я їх чую.
Наталка — розсудлива жінка. Якщо їй потрібно, щоб Марічка погостювала у нас, вона завжди телефонує заздалегідь, питає, чи нам зручно. Іноді ми просто базікаємо по телефону, як подруги. Вона не тримає зла на Ігоря: після розлучення він залишив їй квартиру, куплену у шлюбі, а свою частину переписав на Марічку. Ми з Ігорем і нашою дворічною донечкою, Софійкою, живемо у моїй двокімнатній хаті. Ігор забезпечує родину, а я у декреті, присвячуючи себе маляті. Але з появою Марічки в нашому домі почався хаос, який я більше не можу зносити.
Нещодавно у Марічки почалися підліткові проблеми. Наталка вийшла заміж, і її новий чоловік, Богдан, переїхав до них. Спочатку Марічка раділа, але незабаром почала бунтувати. Коли Богдан просив її прибрати за собою, вона відповідала: «Ти мені не батько, не смій мені наказувати!» Хоча Богдан намагався знайти спільну мову, дарував подарунки, був терплячим, Марічка відкидала його. Вона стала невправною: посуд не миє, сміття не виносить, грубить на кожне прохання. Під час чергової сварки вона заявила Богдану: «Це мамина квартира, ти тут ніхто!» Ігор, дізнавшись про це, був у шаленстві — адже вони здають його квартиру, а на ці гроші живуть усі. Наталка відчитала Марічку, і та, в сльозах, подзвонила батькові, благаючи забрати її до нас.
Я не сперечалася. Софійка спить у нашій кімнаті, а у вітальні є розкладна софа для таких випадків. Я подзвонила Наталці, щоб уточнити, як вона до цього ставиться. Вона погодилася, але попередила: «Якщо Марічка не слухається, одразу телефонуй». Марічка приїхала пригнічена, але швидко освоїлася й почала жити, як їй заманеться. Вона ігнорувала мої прохання, надувалася на кожне зауваження. Посуд не мила, ліжко не застилала, речі розкидала по всій кімнаті, а сама цілими днями торохтіла з подругами по телефону. Я відчувала, як у мені закипає гнів, але стримувалася заради Ігоря.
Зрештою, я не витримала й попросила чоловіка поговорити з донькою. «Вона мене не сприймає серйозно», — сказала я. Ігор спробував, але Марічка лише махнула рукою. Коли я знову попросила її прибрати за собою зі столу, вона випалила: «Ти мені ніхто, і я не зобов’язана тебе слухати!» Моє серце стиснулося від образу. Я ледве стримала сльози й відповіла: «Я дружина твого батька й господарка цього дому. Ти тут лише тому, що я дозволила. Не смій розмовляти зі мною у такому тоні!» Марічка вилетіла з кухні, грюкнувши дверима. Нічого не змінилося — вона продовжувала поводитися так, ніби я повітря.
Я порадилася з Ігорем і подзвонила Наталці. «Думала, вона хоча б батька послухає, — зітхнула Наталка. — Відвози її назад. У вас і без того клопіт із малям». Ігор оголосив Марічці, що везе її до матері. Вона мовчки зібрала речі, а потім кинулася дзвонити бабусі, скаржачись, що її «звідкись виганяють». Але свекруха, Галя Сергіївна, не підтримала її. Як розповіла Наталка, Марічка сподівалася, що бабуся забере її до себе, але та нещодавно влаштувала особисте життя й не готова возитися з онукою. Тепер Марічка покарана: виконує домашні обов’язки пТепер Марічка покарана: виконує домашні обов’язки під наглядом Наталки, і я сподіваюся, що цей урок допоможе їй зрозуміти, що родина — це не тільки права, але й обов’язки.
