“Я не підписувалася бути мачухою — це не було моє життя, не мій вибір.”
Коли я зустрів Маріанну, вона одразу розкрила карти: троє дітей від першого шлюбу, аліменти, щедрі подарунки дітям, плани купити кожній окрему квартиру. Мені було двадцять сім, їй — тридцять сім. Я знав, на що йду. Більше того, мене навіть влаштовувало, що вона не буде мене умовляти на дітей — я завжди належав до тих, хто свідомо не хоче ставати батьком. Чайлдфрі — свідомий, чіткий вибір. Вільне життя, можливість подорожувати, робота, свій час.
Спочатку все було навіть непогано. Маріанна знімала просторий будинок під Києвом, заробляла чудово. Діти — приємні, виховані, приїжджали до нас на вихідні, залишалися ночувати. Я знаходив із ними спільну мову, ми разом дивилися фільми, готували щось смачне, вони ставилися до мене з повагою. Загалом, роль «приємного дядька на вихідних» мене влаштовувала. Ніхто нікому не заважав.
Так минуло два роки. А потім… усе пішло шкереберть. Старшій доньці виповнилося чотирнадцять, вона встрягла у конфлікт із матір’ю та буквально втекла до нас. Маріанна, як завжди, на роботі з ранку до ночі, а я залишився наодинці з бунтівною підліткою. Вічні стукання дверима, навушники на повну, грубі відповіді. У моєму домі з’явилася чужа дитина, яка поводилася так, ніби я для неї ніхто — і була права, адже я й справді для неї ніхто.
Минуло три місяці — і колишня дружина Маріанни «тимчасово» відправила до нас і молодших дітей. Мовляв, переїжджає до Львова, там нова робота, висока посада, трішки облаштується — і відразу забере дітей. Але «тимчасово» розтягнулося вже на рік. Діти досі з нами. Жодних дзвінків, жодних натяків, що мати збирається їх повернути.
Тепер у моєму домі живуть троє чужих дітей. Старша ігнорує мене, робить усе навпаки, ніби я — прислуга. Середня не встигає з навчанням, кожен вечір доводиться сидіти з нею над уроками. Молодший — найспокійніший, але його треба возити по гуртках, секціях, олімпіадах. І все це — на мені.
Я не підписував контракт на це. Я не хочу бути нянькою, репетитором, водієм і кухарем у одній особі. Мені неколи працювати. Я фрілансер, у мене були постійні клієнти, замовлення, дохід. Зараз — тиша. Люди просто перестали чекати, бо я постійно з дітьми. Дні минають у метушні, у побутових клопотах. А де ж тут я?
Я намагався поговорити з Маріанною. Спокійно, по-дорослому. Вона киває, але відповідає одне й те саме: “Це мої діти, я не можу вигнати їх на вулицю”. І додає: “Ти ж розумієш, вони ж ні в чому не винні…” Так, не винні. Але й я — не винний. Я не народжував цих дітей. Я не обіцяв бути їм батьком. Я не готовий жертвувати своїм життям заради чийогось вибору.
Останніми тижнями я ловлю себе на думці, що виходу немає. Тільки розлучення. Тільки свобода. Я втомився бути заручником чужої родини, чужих помилок, чужих дітей. Я не злий. Я просто людина, яка хоче жити своїм життям, а не нав’язаним кимось. І якщо вона цього не розуміє — значить, ми з самого початку говорили на різних мовах.
