Ой, слухай, що сталося з моїм сином, аж серце болить… Він так погано вчинив ізі мною та молодшою сестрою, що я досі не можу заспокоїтись. Його зрада — ніби ніж у спину, розбила всю ту довіру, яку я до нього мала все життя. Ця історія — про мамину любов, про зруйновані сподівання і про сімейну трагедію, яка залишила нас із пусткою.
Мене звуть Наталя Петрівна, мені 62 роки. Живу в невеличкому містечку на Полтавщині, виховала двох дітей — сина Тараса та доньку Олену. Нещодавно я попросила Тараса звільнити квартиру, де він жив із сім’єю, щоб туди могла переїхати Олена. Але те, що ми побачили, коли зайшли з донькою в цю квартиру, нас просто приголомшило. Тарас і його дружина Катерина не просто виїхали — вони все знищили: зірвали шпалери, вирвали ламінат, зняли люстри, карнизи, навіть ванну й унітаз забрали з собою. Я певна, що це була помста, і що Катя його підбивала.
Десять років тому, коли Тарас одружився із Катериною, я отримала у спадок двокімнатну квартиру від тітки. Тоді молодята чекали першу дитину, і я, бажаючи допомогти, дозволила їм там оселитись. «Поживіть поки що, — сказала я. — Але це не подарунок, а тимчасове житло, поки не купите своє». Квартира була старою, без ремонту, адже в ній жила літня родичка. Тарас і Катя, за підтримки її батьків, вклалися в ремонт: замінили вікна, проводку, сантехніку, викинули стару меблі й обставили все по-новому. Я раділа, що вони зробили затишок, але завжди нагадувала — квартира не їхня.
Роки минали. Тарас із Катею народили двох дітей, влаштували їх у садок і школу поряд. Їм було зручно, і вони, здається, забули про мої слова. За десять років вони не накопичили на іпотеку, не зробили жодного кроку, щоб купити своє житло. Їхнє життя йшло спокійно, а я мовчала, не хотіла руйнувати їхній спокій. Але все змінилося, коли Олена, моя молодша донька, сказала, що хоче жити окремо. Їй 24 роки, вона щойно закінчила інститут, почала працювати і мріяла про власне життя, про сім’ю. Я вирішила, що час віддати квартиру їй.
Коли я повідомила Тарасові, що їм треба виїжджати, він поблід. «Як це — виганяєте нас?!» — скрикнув він. Катя мовчала, але в її очах була злість. «Я попереджала, що кварА тепер сидим з Оленкою в порожній, зруйнованій квартирі й думаємо, як жити далі.
