Мене звуть Людмила Сергіївна. Мого сина Андрія недавно виповнилося 28 років. Півроку тому він одружився з дівчиною на ім’я Соломія. Вона розумна, гарна, добре вихована. Зараз закінчує шостий курс медичного університету, буде лікарем. І ніби все має бути добре, але я не можу заспокоїтися: серце моє тривожиться. Бо я бачу — вона не піклується про мого сина так, як повинна.
Андрій з дитинства страждає на хронічний гастрит. Спадкове, від батька. Це не просто якась «хвороба від їжі», як багато хто думає. Це захворювання, яке під час загострення може перетворити життя людини на пекло. Навесні та восени Андрію особливо важко: печія, біль, блювання, безсоння. Я знаю, через що він проходить, бо сама виходила його багато років. Коли він жив зі мною, я суворо стежила за його режимом: дієтичне харчування, нічого смаженого, ніякого фастфуду, прийом їжі за розкладом, м’які каші, варене м’ясо, супи, киселі. Я не просто годувала його — я берегла його.
Перед весіллям я попередила Соломію:
— У Андрія шлунок слабкий. Треба бути обережною, особливо в міжсезоння. Будь ласка, годуй його правильно.
Вона посміхнулася й обіцяла, що все буде під контролем. Я повірила.
Але через місяць я зайшла до них у гості й остовпіла. На кухні брудний посуд, у холодильнику — тільки кетчуп, пиво та засиханий батон. У смітнику — коробки від піци та крильця з фастфуду. А на плиті — порожньо. Я запитала:
— А де Андрій?
— На роботі, скоро буде, — спокійно відповіла Соломія.
— Він хоча б сьогодні поїв?
— Та начебто щось їв… зранку…
Усередині в мене все стисло. Я знала, чим це закінчиться. І я не помилилася. Через три місяці — лікарня. Гостре загострення. Крапельниці, дієта, біль. Я просиділа в нього майже весь час, поки він лежав. А Соломія приходила — на годину, максимум на дві, а потім казала, що їй треба «готуватися до заліку». Мені стало страшно.
Після виписки я принесла їм курча. Справжнього, якісного, купленого на ринку. Попросила зварити з нього легкий бульйон. Вона кивнула. Минув більше тижня. Я заглянула у морозилку — курча лежало, як поклали, неторкане. Навіть не розморожене. Я вже мовчу про бульйон.
Я запропонувала допомогу:
— Соломіє, давай я приготую. Розумію, ти зайнята, у тебе навчання, екзамени…
— Не треба! — різко відповіла вона. — Я сама впораюся.
Але я бачу, що вона не справляється. І мені боляче дивитися, як мій син, якого я стільки років берегла, поступово повертається до стану, коли хвороба знову бере гору. А він мовчить. Не хоче ображати дружину. Не хоче конфлікту. Але він втрачає вагу, став дратівливим, у нього знову безсоння.
А я не можу мовчати. Не можу спокійно дивитися, як його здоров’я йде під укіс. Я не хоЯ збираюся завтра прийти до них з гарячим борщем і розпитати Андрія, чи зможе він, нарешті, поставити своє здоров’я вище за солодкі обіцянки дружини.
