Ой, слухай, я тобі розповім історію, яка серце розриває… Виростила я сина сама, мріяла, що він стане мені підтримкою, а вийшло навпаки — він із дружиною на шиї повисли, як той текст.
Усе життя віддала синові, працювала, як та коняка, щоб він у добрі виріс. А замість подяки — байдужість, лінь і зрада. Мій рідний хлопець, якого я так любила, тепер — тягар, і я вже не знаю, що робити: чи виганяти їх, чи й далі терпіти, поки сили не покинуть зовсім.
Звати мене Надія Степанівна, живу в маленькому містечку на Волині. Мій син, Ярослав, у дитинстві був справжнім даром — чемний, добрий, слухнярий. Я, сама, на двох роботах крутилася, щоб його одягати, годувати, навчати. Мріяла, що виросте — підтримає мене, як я його. Але всі мрії розвалилися, наче після дощу хатка з піску, коли Ярослав підріс.
Після школи він навчатися далі не захотів. «Тату, університет — не моє», — сказав і пішов у армію. Я сподівалася, служба його змінить, що повернеться з бажанням щось робити. Але він прийшов і ще більше розчарував. Вчитися? «Не хочу». Працювати? «Тільки якщо легко буде». У нього були вимоги, як у князя: велика зарплата, щоб нічого не робити. Влаштувався на склад, а через місяць звільнився — «нудньо». Півмирок сидів вдома, нічого не роблячи. А я годувала, одягала, за все платила зі своєї скромної пенсії, хоч сама ледве кінці з кінцями зводила.
А потім він привів у дім дружину — Марічку, вісімнадцятирічну дівчину, яка й ложки за собою не помила, не те щоб працювати. Вона себе поводила, наче королева, хоча й освіти нема, і думок про майбутнє тебра. Звісно, вони в мене й оселилися. Моя хатка, і так тісна, перетворилася на поле бою. Я намагалася з ними говорити, вказувала на безлад, на їхню лінь, але у відповідь лише злість чула. «Тату, ми самі розберемось!» — бурчав Ярослав. Марічка лише очі закачувала. Їхні слова були, як дражок мені за всі мої старання.
Одного разу я вже не витримала. «Розбирайтеся, але не в моїй хаті! — випалила я. — Не можу я вас двох годувати з пенсії! Сама ледве виживаю, а ви на мені їдете!» Голос мій трясся від болю й злості. Поставила умову: до кінця місяця збирайте речі та йдіть. Ярослав на мене так подивився, ніби я його зрадила, Марічка носом хмикнула, але жоден слова не сказав. Але глибоко в душі я боюся: а раптом не підуть? Що тоді робити з рідною дитиною?
Серце розривається між любов’ю до сина і почуттям справедливості. Він — моя кров, моя дитина, заради якого я себе не шкодувала. Але він про мене й не думає. Його байдужість, лінь, вибір такої ж безвідповідальної дружини — це все, як ляпас у душу. Марічка лише підливає олії у вогонью: не готує, не прибирає, живе за мої кошти, ніби я їй щось винна. Бачу, як моє життя витікає, коли я їх тягну, і це мене вбиває.
Що робити? Вигнати — означає втратити сина назавжди. Залишити — значить зовсім себе втратити. Кожен день дивлюся на Ярослава і шукаю в ньому того хлопчика, якого так любила, але бачу чужу людину, яка забула, що таке вдячність. Моя надія на його підтримку померла, і тепер я стою над прірвою, не знаючи, чи вистачить мені сили зробити крок…
