Я дозволила синові з родиною пожити в мене. А тепер сама живу на орендованій квартирі, поки в моєму житлі мешкає колишня невістка з іншим чоловіком…
На останній нараді директор навіть не став прикидатися: «Порад у мене дві — або шукайте роботу, або моліться на диво», — розповіла Оксана, втомлено кидаючи сумку біля столу. — Я все розумію… та де зараз ту роботу знайти?
У кабінет вона увійшла з камінним обличчям. Усередині вже давно стискалося від тривоги. Справи фірми йшли на дно — це було очевидно, але все ж вона сподівалася, що якось, може, викрутяться. А тут — вирок. Оксана потребувала роботи, як повітря: дві дитини, аліментів — нуль, батьки — літні люди, яким більше потрібна допомога, ніж вони самі можуть її дати.
Резюме вона розсилала, як на конвеєрі, знайомих обдзвонювала, інтернет штудирувала вдень і вночі. Іноді сміялася разом із колегами: «Наші думки на роботі — лише про те, де ще попрацювати». Хтось вже встиг влаштуватися, хтось пішов у невідомість.
— Якщо зовсім притисне — іди до нас у гіпермаркет, — кивнула їй знайома з сусіднього відділу. — Зарплата непогана, графік гнучкий. Я замолю словечко.
Раніше такі пропозиції викликали в Оксани тугу й жах. Тепер — хоч якийсь варіант. Хоч щось.
Важкі думки перервав ридання. Оксана обернулася: біля вікна стояла Ганна Миколаївна — бухгалтер із величезним стажем, літня, стримана, майже ніколи не жаліється.
— Ганно Миколаївно, що з вами? — Оксана схопилася. — Ви через скорочення? Та ви ж на пенсії, вам хвилюватися менше за всіх треба. Я зараз чай поставлю, у мене палянички лишилися. Посидимо, поговоримо.
— Відпочивати мені, мабуть, під мостом доведеться, — гірко видихнула жінка.
— Як під мостом? У вас же квартира, син дорослий, ви з ним не живете…
— Квартира є, та не для мене. Я тепер на орендованій. Десять тисяч гривень на місяць — і це ще пощастило.
Виявилося, що в Ганни Миколаївни справді була двокімнатна, яку вона з сином приватизувала ще років двадцять тому. Після його весілля пустила молодих до себе, а далі — все завертілося. Невістка була вагітна, її прописали, потім — малюка. Свекруха терпіла, скандали, крики, синові ніде було ночувати — тікав до друзів. Все звалювали на гормони невістки, на «перехідний вік» родини.
А через рік — друга вагітність.
— Я не витримала. Виїхала, — зітхнула Ганна Миколаївна. — Зняла однушку. Думала — на час.
Та «час» тягнувся роками. На Новий рік прийшла з подарунками — а там на двері у під’їзді список боржників. За її квартиру. Борг — понад сто тисяч.
— А чого це ми платити повинні? — здивувалася невістка. — Квартира ваша, ось ви й платіть!
Син лише розвів руками. «Грошей нема», — сказав. Усе, що було відкладено, Ганна Миколаївна віддала, підписала угоду — виплатить борг за чотири роки.
— Я навіть не скаржилася… — важко говорила вона, відвертаючись до вікна. — Лише дзвонила інколи. Питала, як діти. Він відповідав — усе добре. А потім випадково зустріла сусідку. Вона мені розповіла: син розлучився. Вже рік як. А в квартирі живе невістка з новим чоловіком. І знову вагітна.
— І син що?
— А він сказав: «У мене нова родина. А там — діти. Я їх вигнати не можу». Так. Не може. А мене вигнав — запросто.
Тепер Ганна Миколаївна оплачує комуналку за квартиру, у якій давно не живе. Її колишня невістка з чужим чоловіком влаштувалися там, як удома, а вона — між роботою та дешевою орендою. Пенсія — ледве вистачає на ліки та квартплату. Заощаджень — нуль. Допомоги — немає.
— Я розумію, що їй виїжджати нікуди… але чому я маю бути на вулиці, поки вона з коханцем живе в моїй квартирі? — голос її тремтів. — Чому мій син навіть не став на мою сторону?
Оксана слухала й не знала, що відповісти. Адже чи може бути правильна відповідь, коли мати опиняється зайвою у житті власної дитини?
— А ви… до юриста зверталися? — обережно запитала вона.
— А сенс? Вона там прописана. А діти? Невже суд вижняв маОксана глянула у вікно, де за шибкою падав дощ, і зрозуміла, що іноді найбільше ранить не зрада, а байдужість тих, кого вважав своїми.
