Коли я виходила замуж за Тараса, я знала, що в нього є донька від першого шлюбу. Оксана, його колишня, покинула дичину ще шість років тому — зібрала речі та поїхала до Польщі з якимось новим коханцем, почавши життя з чистого аркуша. За цей час вона народила ще двох, про старшу доньку згадує двічі на місяць по відеодзвінках, а подарунки надсилає лише на свята. Я бачила, як дівчинка сумує за матір’ю, як вдивляється в екран телефону, сподіваючись, що мати скаже: «Приїжджай до мене». Але та жодного разу не покликала, жодного разу не приїхала. Просто викреслила доньку з життя.
Спочатку дівчинка жила у свекрухи — матері Тараса. Але та досить швидко втомилася, не справлялася з навчанням, капризами, істериками. І просто повернула онуку батькові. Тарас привів її додому, подивив перепрошуючим поглядом і тихо сказав: «Катря поживе з нами. Надовго».
Я щиро намагалася бути доброю мачухою. Купувала одяг, готувала улюблені страви, забирала зі школи, розмовляла по душі. Намагалася стати подругою. Але дівчинка замкнулася. Ніби поставила між нами стіну і навіть не робила спроб зблизитися. Вона не просто ігнорувала мене — вона виразно показувала, що я в її світі ніхто.
Минуло три роки. Зараз цій дівчинці дванадцять. І вона все так само живе у нас, командує, ніби це її хата, а не наша з чоловіком. Кожен вечір вона скаржиться батькові: «Тітка Галя змусила мене прибрати за собою», «Тітка Галя не купила мені те, що я хотіла». А потім свекруха дзвонить мені з докорами, що я «мало уваги приділяю дитині» і що «мені самій скоро народжувати, ось і вчися бути матір’ю». Але сама вона онукою займатися не хоче, навіть на годину не погодиться посидіти з нею, коли мені терміново потрібно до лікаря чи на роботу.
Я виснажена цим усім. Працюю, веду господарство, готую, а тепер ще й вагітна. Тарас, хоча й не на стороні доньки, все одно просить мене бути м’якшою, поблажливішою. А я вже не можу. Ця дівчинка перетворилася на джерело подразнення. Вона неохайна, груба, не вміє дякувати, не слухає і завжди чимось незадоволена. Вона не моя, і я вже не приховую цього навіть від самої себе.
Буває, сиджу вночі на кухні й думаю: «Якби я тоді відмовилася від її переїзду до нас… Якби я наполЯкби я тоді відмовилася від її переїзду до нас… Якби я наполала, можливо, зараз усе було б інакше.
