Бабця грає на наших нервах: симуляція хвороби чи крик про допомогу?
Мене звати Соломія. Мені 37 років, я заміжня, у мене є мама, їй 56, і бабця — баба Ганна, якій уже 85. Ми живемо у невеликому містечку на Волині, де зими суворі, а відстані між будинками здаються нескінченними, особливо коли мчиш по засніжених дорогах серед ночі.
Баба Ганна, попри свій вік, наполегливо живе сама у старому дерев’яному домі на околиці міста. Вона категорично відмовляється переїжджати до мами, хоча та не раз пропонувала їй затишок і турботу. Бабця твердить, що її дім — її фортеця, і ніхто не змусить її покинути рідні стіни. Але останнім часом її самотність, здається, стала їй нестерпною, і вона знайшла спосіб тримати нас у постійній напрузі.
Бабця почала телефонувати нам з мамою майже щодня, скаржачись, що їй «дуже погано». Її голос у трубці тремтить, вона стогне, говорить, що «сердце коле» або «ноги не тримають». Ми з мамою, кидаючи всі справи, мчимо до неї, стискаючи кулаки від тривоги. Але, приїжджаючи, бачимо ту саму картину: бабця, наче за чарівним дотиком, оживає. Вона вже метушиться по хаті, пропонує нам чай із повидлом і навіть намагається жартувати. А ми стоїмо, спантеличені, з шалено калатаючимися серцями, не знаючи, сміятись нам чи плакати.
Ми з мамою стомилися від цієї гри. Кожен такий дзвінок — як удар блискавки, але ми не можемо просто махнути рукою і не приїхати. А раптом цього разу все серйозно? А раптом ми не приїдемо, і трапиться невиправне? Ця думка гризе нас, не даючи спокою. Ми боїмося, що якщо проігноруємо її поклик, ніколи не пробачимо собі, якщо з бабцею щось станеться.
Все почалося рік тому. Пам’ятаю, як ми з мамою примчали до бабці о четвертій ранку, у хуртовину, навіть не встигнувши належно вдягнутися. Я була в домашній блузці, мама — у старому пальті, накинутому поверх піжами. Ми думали, що застанемо бабцю при смерті, але вона зустріла нас з усмішкою і сказала, що в неї «просто тиск підскочив». За півгодини вона вже діставала з шафи своє знамените вишневе варення й кликала нас до столу. Ми були в шоці, але тоді списали все на випадковість.
Ми намагалися зрозуміти, у чому справа. Умовляли бабцю обстежитися у лікарні, але вона відмахувалася, кажучи, що «ці лікарі тільки гроші тягнуть». Тоді ми привезли до неї лікаря додому. Він уважно оглянув бабцю, поміряв тиск, послухав серце й виніс вердикт: для свого віку вона у повному порядку. «Їй потрібно більше спілкування, — додав лікар, дивлячись на нас з мамою. — Навідуйте її частіше, і дзвінки припиняться». Але як же він помилявся!
Ми й так стараємося приділяти бабці час. Я живу за годину їзди від неї, мама — трохи ближче, але після роботи, у заторах і втомі, щодня приїжджати неможливо. У вихідні ми з мамою чергуємо: то я везу бабці продукти й сиджу з нею за чаєм, то мама приїжджає, щоб допомогти із прибиранням. На свята ми завжди приїжджаємо разом, з подарунками й квітами, щоб порадувати її. Але, здається, цього їй замало. Їй треба більше — нашу увагу, наші нерви, наш час.
Мама не раз пропонувала бабці переїхати до неї. Вона готова віддати їй найкращу кімнату, оточити турботою, але бабця непохитна. «Не хочу бути вам обузою, — каже вона, а потім знову телефонує серед ночі зі скаргами. — Краще помру в своїй хаті». Ці слова ріжуть нас, як ножем, але що ми можемо зробити?
Ми десятки разів просили бабцю не телефонувати, якщо їй не по-справжньому погано. Поясняли, що кожен такий дзвінок — це стрес, це страх, це втрачені години сну. Але вона наче не чує. Або не хоче чути. Її дзвінки продовжуються, і щоразу ми з мамою опиняємося в пастці: приїхати чи ні? Ігнорувати чи повірити? Ми боїмося помилитися, боїмося проґавити момент, коли допомога справді буде потрібна.
Іноді я думаю, що бабця просто сумує. Їй бракує тепла, розмов, сміху. Може, ці дзвінки — її розпопашлива спроба втримати нас поруч? Але чому вона обрала такий жорстокий спосіб? Чому змушує нас жити у постійному страху? Я не знаю, як знайти вихід. Ми любимо бабцю, але її гра з нашими нервами виснажує нас. І все ж, доки вона телефонує, ми їдемо. Бо якщо ми не приїдемо, а з нею щось станеться, цей тягар провини роздавить нас назавжди.
