— Я не збираюся доглядати за своєю свекрухою, хай навіть не мріє про це! — з гіркотою вигукує Оксана, її голос тремтить від накопичених образ. — Ця жінка не має права розраховувати на мою підтримку. За сімнадцять років нашого шлюбу з її сином вона жодного разу не простягнула нам руку допомоги — ані грішми, ані ділом. Більше того, я не почула від неї жодного теплого слова! Вона завжди твердила, що нікому нічого не винен. Тепер я розумію, що вона бувла права. Але й я їй нічого не винна!
Оксана розповідає свою історію, сидячи в затишній, але скромній квартирі в невеличкому містечку на Волині. У неї двоє синів-підлітків, іпотека, яку вони з чоловіком виплачували, ніби билися з немилосердним ворогом. Оксана впевнена: якби не її мати, вони б ніколи не впоралися з цим тягарем. Її мама не давала грошей, але взяла на себе всі турботи про очном. Вона водила їх у дитсадок, сиділа під час хвороб, забирала зі школи, допомагала з уроками, відвозила на тренування й годувала. Завдяки цьому Оксана та її чоловік могли працювати, не відволікаючись на побут.
Усі ці роки вони з чоловіком працювали, не покладаючи рук, щоб виплатити іпотеку й забезпечити синам гідне майбутнє. Оксана згадує, як важко було поєднувати роботу й виховання дітей, особливо коли сини були маленькими. Без маминої допомоги, каже вона, їхня родина навряд чи вистояла б. “Якби не мама, у нас не було б нічого, — зітхає Оксана. — З двома дітьми на руках я б просто не змогла працювати так, як працювала”.
А що ж свекруха? Усі ці роки вона жила виключно для себе. Оком вона бачила лише на сімейних святах, та й то мимохідь. У неї завжди знаходилися справи поважніші — то подорожі з подругами, то власні клопоти. Оксана кілька разів, подолавши ніяковість, просила свекруху посидіти з дітьми, але щоразу отримувала холодну відмову. “Я свого сина сама виростила, і ти впораєшся, — різала свекруха. — Не чекай від мене допомоги”. Після кількох таких розмов Оксана перестала до неї звертатися. Навіщо принижу, коли відповідь заздалегідь відома?
— Моя мама буквально виростила моїх дітей! — з теплотою в голосі каже Оксана. — Я безмежно вдячна їй за це. Якщо їй колись знадобиться допомога, ми з чоловіком зробимо для неї все, що в наших силах. Але зі свекрухою все інакше. Так, вона мати мого чоловіка, і, можливо, за якимись законами моралі ми повинні їй допомагати. Але в нас з нею нема нічого спільного, жодних теплих стосунків. Вона сама обрала таку дистанцію.
Оксана замовкає, дивлячись у вікно, за яким кружляє перший сніг. У її очах читається біль, змішаний із рішучістю. Вона запитує себе: на що розраховує ця жінка? Невже свекруха вірить, що старость обійде її стороною? Що вона завжди буде сильною й незалежною? Оксана похитує головою, ніби відганяючи ці думки. “Життя — це бумеранг, — каже вона тихо. — Що посієш, те й пожнеш. Любов, повагу, допомогу — усе це треба заслужити. А вона навіть не намагалася”.
Але в глибині душі Оксана відчуває сум’яття. Може, варто бути вище за образи? Може, попри роки байдужості, їй все ж доведеться доглядати за свекрухою, як за власною матір’ю? Адже старость не милує нікого, і, можливо, обов’язок перед родиною чоловіка змушує її забути минуле. Це ж кожен повинен нести відповідальність за свої вчинки? Оксана не знає відповіді, і це питання мучить її.
А як гадаєте ви? Чи повинна Оксана, стиснувши зуби, допомагати свекрусі, попри роки холодності й відстороненості? Чи ж справедливо, що кожен отримує те, що заслужив? Життя любить повертати борги, але хто вирішує, як їх відбТільки час покаже, чи зможе вона пробачити минуле заради миру в родині.
