Ось історія, переказана для українського колориту.
Ти — Аліса. Відтепер ти живеш у кіно.
Олена вже більше години катала свою доньку вечірнім Києвом. Заїхали у пару крамниць — не щоб купити щось, а просто відчути себе звичайною родиною. Купили лише морозиво та сік. Потім сіли на лавочку біля під’їзду під цвітучою калиною. Настя обожнювала ці прогулянки і додому не поспішала — їй здавалося, що тут, під небом, вона трохи ближча до свободи.
І раптом до під’їзду під’їхала машина з написом «КІНО». З неї вийшов високий чоловік, оглянув двір і, посміхаючись, пішов до них. Підійшовши, він зупинився прямо перед Настею:
— Ти Настя?
— Так… — зніяковіла дівчинка.
— Я прийшов до тебе.
— До мене? — перепитала вона, і серце забилося швидше.
— Хочеш знятися у фільмі?
Настя подивилася на маму, потім на незнайомця, і в голосі прозвучала образа:
— Навіщо ви жартуєте?
— Я не жартую. Мене звати Богдан, я режисер. Ми шукаємо головну героїню. Ти нам дуже підходиш.
Олена спочатку не повірила, але побачивши, як очі доньки загорілися, як на обличчі з’явилася справжня надія, просто кивнула:
— Якщо ви не глузуєте — давайте спробуємо.
Так вони потрапили на кіностудію. Настю викатили в центр зали, яскраве світло, камери, порожнеча. Раптом з’явився хлопець — високий, чарівний, з посмішкою, як у кіно:
— Привіт. Я Олег. У фільмі я твій партнер. А ти — Аліса.
Настя нічого не відповіла. Вона не могла повірити, що це відбувається наяву. Вона була не акторкою — просто дівчинкою у візку, яку раптом захотіли зробити частиною історії.
Зйомки почалися. Її вчили, пояснювали, направляли. Спочатку були епізоди з батьками, потім — з Олегом. Сцена за сценою, фраза за фразою, але найголовніше — Настя не грала. Вона жила. Плакала, коли за сюжетом її кидали, сміялася, коли герой жартував. А коли Олег піднімав її на руки і дивився в очі — серце билося, як божевільне. Це був не просто фільм. Це було її життя, тільки у кадрі.
Богдан, режисер, у ній душі не чаяв. Говорив:
— Ти справжня. Ти — моя Аліса. Ти не граєш, ти цим дихаєш.
Вона росла, як квітка. Кожен день був наповнений сенсом. Перший поцілунок — у кадрі, але вона знала: для неї він був справжнім. Навіть коли у складних сценах використовували дублерок — стрибки у воду, сцени з підйомом на руки — Настя не злилася. Адже її душа була на екрані.
Минали тижні. Зйомки закінчилися. Всі роз’їхалися. Настя знову опинилася у своєму дворі, під тією ж калиною. Але тепер у неї було ім’я в титрах. Досвід. І серце, повне відчуттів.
Олена з гордістю говорила:
— Уяви, за два місяці ти заробила майже півмільйона гривень. Купимо все, що захочеш.
— Я не принцеса, мамо… — з сумом подивилася на свої ноги Настя.
— Але ти нею була. І ще будеш.
І раптом знову — машина. Таксі. З нього вийшов Олег. З букетом. Справжнім. Без камер. Без сценарію.
— Це мені? — видихнула вона.
— Тобі, Настю. Я хочу бути з тобою. По-справжньому. Без кіно.
…А десь у кабінеті знайомого лікаря Богдан наливав по келиху і казав:
— Дякую тобі за Настю. Вона змінила не лише фільм, а й мене.
— Радий був допомогти, — усміхнувся лікар. — Навіщо прийшов?
— У продовженні серіалу Аліса має встати з візка.
— Скільки в мене часу?
— Два роки.
— Встигнемо.
І в цю мить доля вже писала новий сценарій — не на папері, а в житті Насті, яка перестала бути просто дівчинкою у інвалідному візку і стала головною героїнею власного фільму.
