Я повернула додому… а там мене чекав сюрприз, від якого я оніміла.
Соломія поверталася до Києва з відпустки — довгоочікуваної, сонячної, наповненої шумом хвиль та запахом сосен. Майже тиждень вона провела в невеличкому курортному селищі біля Чорного моря. Таксі плавно зупинилося біля її будинку. Вона вийшла, дістала валізи з багажника й прямувала до під’їзду.
«Зараз — душ, вечеря й заслужений відпочинок», — думала Соломія, піднімаючись сходами на третій поверх.
Але варто було їй відчинити двері й увійти в передпокій, як щось всередині стиснулося. Повітря в квартирі було іншим. Свіжим, незнайомим. Вона зробила крок уперед… і завмерла. Кімнати ніби хтось підмінив. Усе стало іншим. Яскравішим. Свіжо пофарбовані стіни, нові вікна, переставлені меблі.
«Що тут коїлося?!» — лише промайнуло в її голові.
…Соломія завжди вважала себе щасливою жінкою. Її чоловік — Богдан — був стриманим, надійним, турботливим. Працював водієм-далекобійником, бував вдома нечасто, але все, що робив, — заради родини. Без шкідливих звичок, із зарплатою, яка дозволяла жити без зайвих турбот. Єдине, чого не вистачало, — його присутності. Вона часто сумувала вночі, пригортаючись до подушки, і мовчки плакала, коли рейси затягувалися.
Подруги не розуміли її:
«Та ти ж, як у санаторії живеш», — сміялася її найкраща подруга Марія. «Менше клопоту, чоловік майже як гість, гроші є… що ще треба?»
Але Соломії потрібні були не гроші, а плече, голос, прості слова «я поруч».
Перед відпусткою Богдан пообіцяв, що приїде до неї на пару днів. Речі були зібрані завчасно, квитки куплені. Але по дорозі на вокзал їхнє таксі застрягло у заторі. Соломія нервувала, боялася запізнитися, а коли вже стояла біля свого вагона, почула за спиною знайомий голос:
«Соломійко, почекай!»
Вона обернулася — перед нею стояла свекруха, Надія Іванівна. Схвильована, задихана.
«Ти ж від’їжджаєш, а я до тебе! Дай мені ключі від квартири», — поспішно заговорила вона. «Моя донька з сім’єю переїде на час, нехай придивляться».
Соломія аж здивовано зморгнула. Квартира хоч і потребувала ремонту, але належала їй з юності. Кожен куточок — спогад. Але часу не було. Вона відкрила сумку за квитком, і ланцюжок з ключами сам вислизнув назовні. Свекруха спритно їх вихопила:
«Дякую, рибко! Виручила!»
Соломія навіть не встигла нічого сказати — потяг поїхав.
Під час відпустки її мучили думки. Чоловік так і не приїхав: «машина зламалася», «запчастини затримуються». По телефону він був лагідний, вибачався, надсилав голосові повідомлення. Соломія заспокоїлася. Вирішила — відпочине, набереться сил. Але в голові крутилися образи: та галаслива родина свекрухи… діти, шум, безлад…
Коли відпустка добігла кінця і Соломія поверталася додому, вона морально готувалася до найгіршого. Але чим ближчий був дім, тим сильніше калатало серце. В руках — подарунки, в голові — суміш тривоги й надії. Біля під’їзда вона помітила будівельне сміття. «Ну, все…», — подумала вона.
«Відчинено!» — гукнув хтось із квартири.
Соломія увійшла… і завмерла. Перед нею стояли — усі: чоловік, свекруха, сестра чоловіка з дітьми… і навіть власні батьки. А за їхніми спинами — зовсім інша квартира. Нові шпалери. Пластикові вікна. Сучасні меблі. А в кутку, під склом, — її старі речі, акуратно збережені.
«Подобається?» — Богдан підійшов і обійняв її. «Це наш сюрприз. На п’яту річницю весілля».
Соломія аж захопилася. Вона забула… П’ять років. І він не просто не забув, а подарував їй… оновлений дім.
«Ось де твоя “зламана машина”», —
