Сосиски на тиждень — або як теща вирішила, що ми забагато їмо
У той спекотний липневий день Олена Миронівна зранку мила вікна, била подушки і нагадувала доньці, що вже час їй з Сашком навідатися в село — час часнику. Марія намагалася виправдатися: то робота, то справи, то діти, але мати була наполеглива, як завжди.
— Незабаром літо скінчиться, а ви все в місті тхнете! — обурено кинула вона по телефону. — Ягоди минуться, картопля посиніє, а ви все вдома в телефонах!
Так і домовилися: приїдуть у вихідні, допоможуть у городі, а потім, як звичайно, посидять вечором, відпочинуть.
Сашко не горів бажанням їхати. Минулий візит закінчився неприємним інцидентом, який, як виявилося, він досі не забув. Тоді він просто попросив трохи ковбаси до плову — а теща, у прямому сенсі, не дала. Так різко, що він ледь не поперхнувся від несподіванки.
У суботу вони вирушили зранку. Допомогли — швидко й акуратно: часник витягли, перебрали, склали. Здавалося, тепер — відпочинок, вечеря, душевний вечір. Сашко прийняв душ, зайшов на кухню. Марія з матір’ю накривали на стіл. Аромати плову запаморочували голову. Чоловік, щоб не чекати, відкрив холодильник, узяв паличку ковбаси, хотів зробити собі бутерброд — і раптом…
— Не смій! — як постріл, лунав голос Олени Миронівни.
Ковбаса миттєво повернулася назад у холодильник. Сашко завмер, ніби вкопався. Він нічого не розумів.
— Що це за сцена, мам? — збентежено перепитала Марія.
— Ковбаса — тільки на ранок, з хлібом! А зараз — плов. І не псуй апетит! — різко відрізала теща.
Сашко сів за стіл, спробував плов, але м’яса там не було. Попросив хоч пару шматочків ковбаси. Але знову — відмова.
— Чого ви до неї чіпляєтеся? — обурювалася Олена Миронівна. — Ви вже половину палички з’їли! Знаєте, скільки вона коштує? Я її купила на тиждень!
Сашко відсунув тарілку. Апетит зник остаточно. Він підвівся, вийшов на подвір’я. Марія пішла за ним пізніше. Чоловік лежав на дивані, дивився в стелю.
— Поїдемо додому. Я не можу тут бути. Тут за кожним рухом — пильний погляд, наче я в неї краду. Не дай боже хліб зайвий раз намазати — аби не вирвала з рук.
— Тут навіть магазину немає, — провинувато сказала Марія. — Тільки автолавка раз на тиждень.
— Треба було продукти везти, а не вишню та абрикоси! — хмикнув Сашко. — Завтра їду. Потім приїду по вас. Бо без м’яса — я тут довго не витримаю.
— Поїдемо разом, — рішуче сказала Марія.
Зранку вони так і зробили. Марія збрехала матері, що Сашка терміново викликали на роботу. Теща проводжала їх незадоволеним поглядом.
Минув майже рік. До Олени Миронівни вони не їздили. Але вона до них — будь ласка. І що найдивовижніше: кожного разу відкривала їхній холодильник, як свій. Брала, що хотіла, не запитуючи. Навіть Сашко сміявся:
— Дивись, ковбаса! Їй тут, мабуть, можна…
Але навесні знову почалися дзвінки:
— Ну що, коли приїдете? Город чекати не буде.
Сашко спочатку відмовлявся. Але Марія запропонувала хитрість:
— Купимо продуктів із собою. Щоб мама потім не рахувала, хто скільки чого з’їв.
Сашко погодився — за умови, що по дорозі заїдуть у супермаркет. І ось вони знову стояли на порозі свого будинку в селі. З пакетами.
— Що це у вас? Знову абрикоси? — піджала губи теща, але, заглянув к у торби, побачила сир, м’ясо, ковбасу. І завмерла.
— Щоб ви не рахувалися, скільки грамів я з’їм, — усміхнувся Сашко.
Олена Миронівна фыркнула, але мовчала. Пізніше, на кухні, коли ніхто не чув, вона прошепотіла доньці:
— Добре б, якби ви завжди з продуктами приїжджали. І мені легше, і вам спокійніше.
Марія мовчки кивнула. Їй було і соромно, і смішно. Але головне — тепер Сашко знову був готовий приїжджати. Хоч із продуктами. Зате без скандалів і докорів. А це, як показала практика, теж свого роду родинне щастя.
