**Скарб у городі: родинна драма в Гуцульщині**
Марія Василівна закінчила прибирати в хаті. Час було сервірувати стіл. Вчора вона зварила ароматний борщ – просто смаколик! Раптом з подвір’я почувся голосний крик. Жінка ледь не випустила половника з рук, серце стиснулося від здивування.
– Бабусю! Дідусю! Я тут дещо знайшов, ідіть швидше! – гукав їх із чоловіком онук Тарас.
Марія Василівна і Петро Іванович поспішили у двір.
– Діду, дивись! – Тарас тримав щось у руці, сяючи від радості.
Але Марію Василівну вразило інше.
– Тарасю, коли ти встиг город перекопати? – здивувалася вона, дивлячись на акуратно розпушену землю.
– Старався, – гордо відповів хлопчина. – Але гляньте, що я знайшов!
Петро Іванович подивився на річ у руці онука і завмер, не вірячи очам.
Того ранку Марія Василівна розмовляла з донькою по телефону. Поклавши слухавку, вона гукнула чоловікові:
– Петре, до нас везуть онука!
Петро Іванович відірвався від ноутбука, де розкладав пасьянс, і здивовано запитав:
– Якого онука?
У них було троє онуків. Старшому, Олегові, вже двадцять, він закінчив коледж. Онучка Оксана щойно закінчила школу і готувалася до вступу на психологію. Батьки не переставали нею пишатися – цілеспрямована, завжди в навчанні. Вона точно нікуди не поїде.
– Та якого, Петре, ніби не розумієш! – розлютилася Марія Василівна. – Хто у нас ледар і нічого не робить? Старших ми з тобою виховали як слід, поки сили були. А молодший наш Тарас – зовсім безладний! П’ятий клас закінчив із трьома трійками, сором! А ти все в карти граєш, от тобі й дідусь!
– Що я можу? Кожен сам кузень своєї долі! – буркнув Петро Іванович, повторюючи улюблене прислів’я.
– Це так, та не зовсім. Ось приїде – побачимо, який він кузень! – рішуче заявила Марія Василівна.
– Даремно ти погодилася, – пробурчав дід. – Розпещений він, неслухняний. Молодший, от і балували його. Що він тут робитиме? В телефон дивитиметься, а ти йому варитимеш? У них у цьому віці апетит, знаєш який?
Петро Іванович із явним жалем закрив ноутбук.
– Піду я твій город копати, от що!
– Ой, от тобі й город! – засміялася Марія Василівна. – Три клаптики землі під зелень та моркву. І чому це мій город? Онук наш спільний, і турбота спільна!
– Нічого я не забув! – насупився Петро Іванович. – Це ти забула, якою сама була в його віці. З ним і батьки не впораються, а ми тим паче!
– Телефон у нього, до речі, забрали, – додала Марія Василівна.
– Ну, це взагалі біда! – остаточно засмутився дід і вийшов у двір.
Марія Василівна взялася готувати обід. Раптом двері з гуркотом розчинилися – повернувся чоловік.
– Чого так рано? – здивувалася вона, зсипаючи нарізані овочі в киплячий бульйон.
– Дощ пішов, Маріє! Хоч у вікно подивись! – Петро Іванович явно зрадів, що спина болить, а копати під дощем не доведеться. – Усе в магазині купимо.
– Як твоя матуся казала: «Дрібний дощ лінивому на користь», – усміхнулася Марія Василівна.
– Це хто лінивий? – обурився Петро Іванович. – Мене в ліниві записала? Ну ти й маєш, Маріє!
– Іди вже, не бурчи! Принеси із комори ковдру й подушку, онук незабаром приїде!
– Сидів би Тарас із батьками, це ще вигадали, – бурчав Петро Іванович увечір. – Кінець спокою, підкинули нам випробування на старість! Ми своє віджили!
Вранці до їхньої хати в Гуцульщині під’їхала машина. З неї вийшов Тарас – похмурий, з невдоволеним виглядом. Правда, бабусі й дідові він посміхнувся, вітаючись, але одразу знову насупився:
– І що я тут робитиму?
– Ось саме, робити тут нічого, я теж так вважаю, – пробурчав Петро Іванович під ніс.
Але Тарас почув:
– Ти що, діду, не радий мені?
– А чому радіти? Вигляд у тебе кислий, толку від тебе нуль, самі клопоти!
– Мамо, ти чула, що дідусь сказав? – Тарас обернувся, але його мати, Наталя, зупинила його:
– Тату, мамо, не звертайте уваги, він вічно бурчить, такий вік. Усе, я поїхала, заберу Тараса пізніше, тоді й побалакаємо. Мам, ось його телефон, якщо зовсім занудить – віддай. І не переймайся, йому треба сто разів одне й те саме повторювати. Вони всі тепер такі дивні, – прошепотіла Наталя і поїхала.
– Нікому ми не потрібні! – бурчав Петро Іванович. – Скинула хлопця й помчала.
– А вони завжди такі, їм вічно немає коли, – зітхнув Тарас, закинув рюкзак на плече й поплівся в хату.
– Петре, може, хоча б сьогодні город перекопаєш? – попросила Марія Василівна. – А то я нічого не посаджую.
– Маріє, годі тобі із цим городом! У мене спина болить, хочеш,Вони з Тарасом разом знайшли стару скриньку, яка приховувала ще більшу таємницю, ніж вони могли уявити.
