Ось історія, адаптована для української культури:
Вітя прийшов додому втомлений, як завжди. Відчинив двері на кухню — і завмер на місці: мати вся в сльозах.
— Мамо, що таке? Що трапилося? — схвильовано запитав він.
У відповідь — мовчанка, лише опущені очі.
З-за рогу вийшла бабуся.
— Я ж тобі казала, Любо, казала, чим це все закінчиться! — докірливо кинула вона у бік доньки.
Вітці було тоді чотирнадцять. Саме того вечора він подорослішав. Його батько пішов — до іншої, до тієї, що була «веселою й легкою». Залишив трьох: Любу, Вітю й маленьку Лілю. Ні грошей, ні аліментів. Лише тінь на порозі.
Бабуся переїхала до них наступного дня й почала керувати життям. Мати плакала, бабуся дорікала, Вітя намагався не заважати. Він рано зрозумів: дитинство — розкіш, на яку він не може собі дозволити.
Спочатку підробляв у пекарні — тітка Оксана зжалилася над худим хлопчиськом з очима дорослого. Давала теплий чай, випічку, трохи гривень. З цього почався шлях Віті — з дитинства у виживання.
Він вчився, працював, заробляв. До армії не забрали — допомогли зв’язки Оксани. Вона стала майже рідною: не пестила, не жаліла, а поважала. За силу, за прямоту, за мовчазне терпіння.
До двадцяти чотирьох Вітя став чоловіком. Справжнім. Ліля виросла — Вітя їй і брат, і батько. Бабуся, яка колись лунала криком, тепер клала йому найкращі шматки.
Він зустрів кохання. Одружився. Увійшов у іпотеку. Купив дружині авто. Допомагав сестрі. Забрав маму з бабусею до себе — бо як інакше? Він же «чоловік у домі».
Народилися діти. Один, потім другий. Дружина сиділа вдома. Вітя працював. Без вихідних, без відпочинку. Грошей не вистачало — брав підробітки. Літо — родині до Карпат. Маму — у санаторій. Сестрі — на весілля. Племінникам — одяг. Вітя — на межі.
Коли бабуся померла, він навіть не встиг поплакати. Треба було везти маму до лікаря. Дружина стомлювалася, насуплювалася. Але Вітя тягнув. Усіх. Без нарікань.
А потім одного разу… він купив собі бандуру. Мрію з дитинства. Прийшов додому. Дружина знизала плечима:
— Даремна витрата. Навіщо?
Син вимагав грошей. На поїздку. Вітя запитав:
— А тобі скільки років?
— Двадцять один.
— То може, вже пора самому?
— Я ж навчаюсь…
— Я теж навчався. І працював з чотирнадцяти!
Двері грюкнули. Вітя пішов. Зняв квартиру на добу. Написав заяву на відпустку. Ліг і… уперше у житті виспався.
Він вирішив — тепер буде жити. Сам. Хоч трохи. Хоч спробувати.
Подзвонив дружині:
— Поїдемо у відпустку? Куди хочеш. Хочеш — на Говерлу, хочеш — до Трускавця.
— Навіщо?
— Просто пожити. Разом. Як люди.
— Ні. Мені не коли.
— Тодьо прощавай.
А вдома почалося. «Вітя — нікчема», «кинув», «я йому життя віддала». Друзі хитали головами. «Як же так, Вітьо…»
А Вітя? Він стояв на вершині Говерли й дихав. Уперше справді. Може, й справді нікчема. А може… просто людина, яка одного разу наважилася жити для себе.
