Микола — той, хто годував усіх, а з’їли його власну доброту
Микола прийшов додому виснажений, як завжди. Відчинив двері кухні — і завмер: мати, вся в сльозах.
— Мамо, що сталося? — схвильовано запитав він.
У відповідь — мовчання, опущені очі.
З-за спини вийшла бабуся.
— А я ж казала, Марічко, казала, чим це скінчиться! — докірливо кинула вона.
Миколі тоді було чотирнадцять. Саме тієї ночі він подорослішав. Батько пішов — до іншої, до тієї, що була «молодою та безтурботною». Залишив трьох: Марію, Миколу й малу Оленку. Ні грошей, ні аліментів. Лише тінь на порозі.
Бабуся переїхала до них наступного дня й почала керувати життям. Мати плакала, бабуся нарікала, Микола намагався не заважати. Він рано зрозумів: дитинство — розкіш, на яку він не міг собі дозволити.
Спочатку підробляв у пекарні — тітка Ганна зжалилась над худим хлопчиськом з очима старого. Давала гарячий чай, булочки, трохи гривень. З цього почався шлях Миколи — з дитинства у виживання.
Він вчився, працював, крутився. До армії не взяли — допомогла зв’язкува Ганна. Вона стала майже рідною: не няньчилась, не жаліла, а поважала. За силу, за прямоту, за мовчазне терпіння.
До двадцяти чотирьох Микола став чоловіком. Справжнім. Оленка виросла — він був їй і братом, і батьком. Бабуся, яка колись кричала, тепер клала йому найкращі шматки.
Він зустрів кохання. Одружився. Вліз у іпотеку. Купив дружині авто. Допомагав сестрі. Забрав матір і бабусю до себе — бо як інакше? Адже він «чоловік у домі».
Народились діти. Один, потім другий. Дружина сиділа вдома. Микола працював. Без вихідних, без відпочинку. Грошей не вистачало — брав підробітки. Літо — родині на море. Матері — в санаторій. Сестрі — на весілля. Племінникам — одяг. Микола — на межі.
Коли бабуся померла, він навіть не встиг оплакати. Треба було везти матір до лікаря. Дружина нудилась, але Микола тягнув. Усіх. Без скарг.
А потім одного разу… Він купив собі бандуру. Мрію дитинства. Прийшов додому. Дружина скривилась:
— Нащо тобі це сміття?
Син вимагав грошей. На подорож. Микола спитав:
— Тобі скільки років?
— Двадцять один.
— То може, вже сам?
— Я ж навчаюсь…
— Я теж навчався. І працював з чотирнадцяти!
Двері грюкнули. Микола пішов. Зняв квартиру на добу. Написав заяву на відпустку. Ліг і… вперше у житті виспався.
Він вирішив: тепер буде жити. Хоч трохи. Хоч спробувати.
Подзвонив дружині:
— Поїдемо у відпустку? Куди хочеш. Хочеш — на Говерлу, хочеш — у Карпати.
— Навіщо?
— Просто пожити. Разом. Як люди.
— Ні. Мені не до того.
— Тодь прощавай.
А вдома почалось. «Микола — нікчема», «кинув нас», «я йому все життя віддала». Друзі похитували головами: «Ну як же так, Миколо…»
А Микола? Він стояв на вершині Говерли й дихав. Вперше по-справжньому. Може, і нікчема. А може… просто людина, яка нарешті наважилась жити для себе.
Іноді треба втекти від усіх, щоб нарешті почути себе.
