**Щоденник**
Віктор повернувся додому втомлений, як завжди. Відчинив двері кухні — і застиг на місці: мати сиділа в сльозах.
— Мамо, що сталося? — з тривогою запитав він.
Відповіді не було. Лише тиші, опущені очі.
З-за кута вийшла бабуся.
— Я ж казала тобі, Олено, казала, чим це все закінчиться! — докірливо кинула вона.
Вікторові було тоді чотирнадцять. Саме того вечора він подорослішав. Його батько пішов — до іншої, до тієї, що була “легкою на підйом”. Залишив трьох: Олену, Віктора та маленьку Софійку. Ні грошей, ні аліментів. Лише тінь на порозі.
Бабуся переїхала до них наступного дня і почала керувати їхнім життям. Мати плакала, бабуся нарікала, Віктор намагався не заважати. Він рано зрозумів: дитинство — розкіш, на яку він не має права.
Спочатку підробляв у пекарні — тітка Марія зжалилася над худим хлопчиськом із поглядом дорослого. Дала теплий чай, булочку, трішки грошей. Так почався шлях Віктора — із дитинства у виживання.
Він вчився, працював, знаходив додаткові заробітки. У армію не забрали — допомогла зв’язки Марії. Вона стала йому як рідна: не пестила, не жаліла, а поважала. За силу, за чесність, за мовчазну терплячість.
До двадцяти чотирьох Віктор став справжнім чоловіком. Софійка виросла — для неї він був і братом, і батьком. Бабуся, яка колись кричала за найменшу провину, тепер клала йому на тарілку найкращі шматки.
Він зустрів кохання. Одружився. Взяв іпотеку. Купив дружині авто. Допомагав сестрі. Забрав матір і бабусю до себе — бо як інакше? Він же “чоловік у домі”.
Народилися діти. Один, потім другий. Дружина сиділа вдома. Віктор працював. Без вихідних, без відпочинку. Грошей бракувало — брав підробітки. Літо — родина на Карпати. Мати — до санаторію. Сестрі — на весілля. Племінникам — одяг. Віктор — на межі.
Коли бабуся померла, він навіть не встиг оплакати. Треба було везти маму до лікаря. Дружина сварилася, але Віктор тягнув. Усіх. Без скарг.
А потім одного разу… він купив собі бандуру. Мрію з дитинства. Прийшов додому. Дружина скривилася:
— Дурниці. Навіщо?
Син вимагав грошей. На подорож. Віктор запитав:
— Тобі скільки років?
— Двадцять один.
— То може, вже самому пора?
— Я ж навчаюсь…
— Я теж навчався. І працював з чотирнадцяти!
Двері гримнули. Віктор пішов. Зняв квартиру на добу. Написав заяву на відпустку. Ліг і… уперше за життя виспався.
Вирішив — тепер житиме. Для себе. Хоч трохи. Хоч спробувати.
Подзвонив дружині:
— Поїдемо у відпустку? Куди захочеш. Хочеш — на Говерлу, хочеш — у Норвегію.
— Навіщо?
— Просто пожити. Разом. Як люди.
— Ні. Мені не до того.
— Тодь прощавай.
А вдома почалося. “Віктор — нікчема”, “кинув нас”, “я йому життя віддала”. Друзі хитали головами: “Як так, Вікторе…”
А Віктор? Він стояв на вершині Говерли і дихав. Уперше по-справжньому. Може, і справді нікчема. А може… просто людина, що наважилася жити для себе.
