**Скарб у городі: родинна драма в Поліському**
Ганна Семенівна закінчила прибирання в хаті. Час було накривати на стіл. Вчора вона зварила наваристий овочевий борщ – просто смакота! Раптом з вулиці донісся голосний крик. Жінка ледь не випустила ложку з рук, серце тьохнуло від несподіванки.
– Бабусю! Дідусю! Я щось знайшов, ідіть швидше! – гукав онук Вадим.
Ганна Семенівна та Петро Іванович побігли у двір.
– Діду, дивись! – Вадим тримав у руці щось, сяючи від радості.
Але Ганну Семенівну вразило інше.
– Вадимку, коли ти встиг перекопати город? – здивувалася вона, дивлячись на акуратно розриті грядки.
– Я старався, – гордо відповів хлопчик. – Але дивіться, що я знайшов!
Петро Іванович глянув на знахідку в руці онука і завмер, не вірячи очам.
Раніше того ранку Ганна Семенівна розмовляла з донькою по телефону. Поклавши слухавку, гукнула чоловікові:
– Петре, до нас везуть онука!
Петро Іванович відірвався від ноутбука, де розкладав пасьянс, і здивовано спитав:
– Якого онука?
У них було троє онуків. Старший, Олесь, вже закінчив коледж. Онучка Марійка щойно випустилася зі школи й готувалася до вступу на психологію. Батьки не могли нехтувати її – цілеспрямована, постійно зайнята навчанням. Вона точно нікуди не поїде.
– Та якого, Петре, немов не розумієш! – обурилася Ганна Семенівна. – Хто у нас ледар та нероба? Старших ми з тобою виховали як слід, поки сили були. А молодший, Вадимко, – зовсім безглуздий! П’ятий клас закінчив з трійками, острам! А ти все в карти граєш, оце мені дідусь!
– А що я можу? Кожен сам коваль своєї долі! – буркнув Петро Іванович, повторюючи улюблену фразу.
– Воно так, та не зовсім. Ось приїде – побачимо, який він коваль! – рішуче сказала Ганна Семенівна.
– Даремно ти погодилася, – пробурчав дід. – Зіпсований він, неслухняний. Молодий, ось і балували його. Що він тут робитиме? У телефон дивитиметься, а ти йому варитимеш? У них у цьому віці апетит, знаєш який?
Петро Іванович із явним жалем закрив ноутбук.
– Піду тобі город копати, ось що!
– Ой, мені б ще город! – засміялася Ганна Семенівна. – Три клаптики землі під петрушку та моркву. І чому це мій город? Онук спільний, і клопоти спільні!
– Нічого я не забув! – насупився Петро Іванович. – Це ти більше не пам’ятаєш, якою сама була в його віці. З ним і батьки не впораються, а ми тим паче!
– Телефона у нього, до речі, позбавили, – додала Ганна Семенівна.
– Ну, це вже зовсім біда! – остаточно засмутився дід і пішов у двір.
Ганна Семенівна взялася готувати обід. Раптом двері з гуркотом розчинилися – увійшов чоловік.
– Чого це ти так рано? – здивувалася вона, зсипаючи нарізані овочі у юшку.
– Дощ як із відра, Галю! Хоч у вікно глянь! – Петро Іванович явно радів, що спина болить, а копати під дощем не доведеться. – Усе в магазині купимо.
– Як твоя матір казала: «Дрібний дощ ледареві від Бога», – усміхнулася Ганна Семенівна.
– Хто тут ледар? – обурився Петро Іванович. – Мене в ледарі записала? Ну ти даєш, Галю!
– Іди вже, не бурчи! Принеси з комори ковдці й подушку, онук незабаром приїде!
– Сидів би Вадимко вдома з батьками, от ще вигадали, – ворчав Петро Іванович увечері. – Кінець спокою, підсунули нам випробування на старість! Ми своє відробили!
Наступного ранку до їхнього будинку в Поліському під’їхала машина. З неї вийшов Вадим – похмурий, із незадоволеним виглядом. Втім, бабусі та дідові він усміхнувся, вітаючись, але одразу знову насупився:
– І що я тут робитиму?
– Саме так, тут і справді робити нічого, я згоден, – пробурчав Петро Іванович під ніс.
Але Вадим почув:
– Ти що, діду, не радий мені?
– А чому радіти? Вид у тебе кислий, користи від тебе жодної, самі клопоти!
– Мамо, ти чула, що дідусь сказав? – обернувся Вадим, але його мати, Оксана, зупинила:
– Тату, мамо, не звертайте уваги, він завжди бурчить, вік такий. Гаразд, я їду, заберу Вадима пізніше, тоді й побалакаємо. Мам, ось його телефон, якщо зовсім допек– Я пішов копати город, – несподівано оголосив Вадим і, не чекаючи відповіді, попрямував до сараю за лопатою.
