Ранок був лютий. Сніг заліплював очі, пронизливий вітер бив у обличчя, а дороги вкрилися тонким шаром льоду. Іван, водій шкільного автобуса з маленького містечка Глибока Долина, відчинив двері, впускаючи до салону юрбу дітей, загорнутих у шарфи, шапки та пуховики.
— Швидше, а то вуха відмерзнуть! — пожартував він, посміхаючись.
— Іване Васильовичу, ви такий смішний! — засміялася першокласниця Оленка. — А чому у вас немає шарфа? Мама завжди купує шарфи!
— Якби моя мама була жива, вона б подарувала мені найтепліший і найгарніший! — з лагідним сумом відповів він. — А поки що тобі заздрю, Оленко.
— Я скажу своїй мамі, щоб і вам придбала!
— Домовилися. А тепер — по місцях, лід на дорозі не жарт.
Іван був не просто водієм. Він був тим, хто зустрічав дітлахів щоранку з теплом і добрим словом. Знав їх усіх поіменно, пам’ятав, у кого сьогодні іменини, а у кого контрольна. Діти його обожнювали. А от вдома справи йшли не так добре.
— Іване, ти хоча б уявляєш, скільки ми ще тягнутимемо цю іпотеку через твою «любов до дітей»? — з розпачем у голосі говорила його дружина Наталка.
— Я люблю свою роботу… Але знайду спосіб. Обіцяю, — уперто відповідав він, хоч у грудях стискалося від провини та безсилля.
Того ранку, коли автобус під’їхав до школи, Іван нагадав дітям бути обережними на льоду.
— Марічко, тільки не влаштовуй фігурне катання на сходах!
Коли всі вибігли, він збирався зайти до кав’ярні, щоб зігрітися гарячим напоєм і відмерзнутими пальцями.
Та раптом із глибини автобусу почулося глухе схлипування.
— Гей, малюку, що сталося? — гукнув він, підійшовши.
На останньому сидінні, згорнувшись у клубочок, сидів хлопчик. У його очах блищали сльози, а руки були сині від холоду.
— Чому не йдеш до школи?
— Холодно… — прошепотів хлопчик. — У мене рукавички порвалися, а тато з мамою сказали, що грошей на нові немає…
Іван стиснув зуби. Зняв свої теплі рукавиці й надів на маленькі, змерзлі долоні.
— Ну що, тепер тепліше? Слухай, у мене є знайомий, він робить рукавички — такі, що й ведмедя зігріють. Після уроків принесу тобі пару.
— Правда? — очі хлопчика засяяли. — Дякую!
Та Іван знав — ніякого знайомого не було. Це була лише імпровізація. До кав’ярні він так і не пішов. Останні свої гривні він витратив у крамничці — купив рукавички й недорогий шарф. А ввечері, коли діти сідали назад у автобус, він передав їх тому самому хлопчику.
— Тримай, друже. Нехай гріють. Про гроші поки не турбуйся. Дорослі самі розберуться.
Хлопчик кинувся йому на шию. Іван стримав сльози, але всередині було важко.
Через кілька днів його викликали до директора.
— За що? — подумав він, тривожно постукавши у двері.
— Заходьте, Іване Васильовичу, — посміхнувся директор. — Ми дізналися, що ви допомогли хлопчикові на ім’я Денис. Його батько — колишній пожежний, отримав травму, тепер сім’я живе на крихітну пенсію. Ваш вчинок не залишився непоміченим.
Іван мовчав, не знаючи, що відповісти.
— І ще. Ми дізналися про скриньку біля школи…
Виявилося, Іван поставив коло входу плапластикову коробку з написом: «Змерз — візьми. Залишайся в теплі. Від водія автобуса», куди поклав кілька пар рукавичок і шарфів, куплених на свою скромну зарплату.
