– Ніколи не думала, що у вісімнадцять років стану посміховиськом, та ще й через власну доньку, – гірко зітколалася Марія перед подругою. – Усе життя працювала на знос, жертвувала собою, щоб у Олесі було все, а тепер вона звинувачує мене у крадіжці Цілий Стрий говорить про це, а вона ще й знайшла батька, з яким ми не бачились п’ятнадцять років, та нажалілась йому.
Марія благала доньку й колишнього чоловіка припинити плітки, їй було соромно перед усім містом. Та все даремно. Вони твердили одне: вона обікрала власну дитину. Подруга, вислухавши, у розгубленості запитала:
– Марічко, нічого не розумію! Як ти могла вкрасти в неї Розкажи з самого початку.
– Ти ж знаєш, як я сама виховувала Олесю. Пам’ятаєш, коли чоловік кинув мене з дворячою дитиною заради іншої Не важко здогадатися, як мені було тяжко.
– Авжеж, пам’ятаю. Досі не вірю, як ти вистояла!
Марія глибоко зітхнула, згадуючи ті темні дні. Після розлучення вона не могла жити в рідному місті, де все нагадоть зраду. Продавши батьківську двокімнатну квартиру, вона з Олесею переїхала до Стрия. Грошей вистачило лише на скромну хатку в доброму районі. Марія власнувала доньку до дитсадка та взялася за дві роботи. Саме тоді вона й подружилася з нею. Життя було важким: безкінечні підробітки, втома, але нова домівля дала надію на початок.
Марія працювала, не жахаючи силі, щоб Олеся ні в чому не мала потреби. Гарний одяг, новий телефон, уроки танців, репетитор з англійської – усе, що донька бажала. Без підтримки родичів, сама тягла сім’ю. Вона хотіла, щоб донька ні бід не знала, тому економила на собі, відмовляючись від нового вбрання чи відпочинку.
– Невже ти сама все це оплачувала – здивувалася подруга. – Я думала, колишній допомагав!
– Він платив аліменти, – зізналася Марія. – Але я п’ять років не чіпала той рахунок. Не хотіла брати нічого від зрадника. Потім вирішила перевірити, скільки там накопичилось. Сума була чималою, але потреби в тих грошах не було – я справлялася. Вирішила залишити їх на потім. І почала відкладати частину заробітку.
Олеся завжди мала все необхідне, тому витрачати аліменти не доводилося. Марія мріяла про старості: купити хатинку в сери, завести город, курей, кролів. Донька вийде заміж, а вона залишить їй хатку й посилатиме домашні запаси. Звісно, більшість грошей на рахунку були від аліментів, а не її заощадження.
– Яка гарна думка! – захопилася подруга. – Я теж мрію про домівку у селі. Молодець!
– Не поспішай із похвалами, – гірко посміхнулася Марія. – Ледари я купила хату, то була на сьомому небі й поділилась радістю з Олесею. І одразу ж пошкідувала. Вона звинуватила мене в тому, що я її обікрала, й перестала спілкуватися.
– Невже через гроші – вразилася подруга. – Олеся завжди була розумною, доброю дівчиною!
– Вона такою й залишилась, – зітхнула Марія. – Але раптом вирішила, що я вкрала в неї гроші. Ми довго сварилися. А потім вона знайшла номер батька й нажалілась йому. Тепер вони вимагають повернути всю суму. Колишній назвав мене егоїсткою, мол, я витратила на себе гроші, які він давав на навчання Олесі. Та вони не враховують, що я трудилася на двох роботах і дала доньці все, що їй було треба. Невже я така погана мати, що обікрада власну дитину
Марія замовкла, її очі заповнились сльозами. Вона згадувала, як утримувала себе від найдрібніших радощів, щоб Олесі бракувало нічого. Кожен новий гаджет, кожна поїздка на моЇхні серця знову знайшли спільну мову, і в старій хаті залунав сміх, наче весняний дощ, що змиває всі минулі образи.
