— Ми не хочемо тут жити, сину. Повертаємось додому. У нас більше немає сил, — батьки відмовилися від міської розкоші заради рідної села.
— Твої батьки з‘їхали з глузду, Романе? Та хто б не мріяв про таке! Чотирикімнатна квартира, їжа завжди готова, все під рукою. А їм усе не так! — з роздратуванням вимовила Оксана, дружина.
— Обережніше зі словами, Оксанко, — похмуро відповів Роман.
— Та це ж правда! Вони не хочуть вчитися користуватись технікою, не виходять на вулицю, постійно незадоволені. Чому вони не можуть просто бути вдячними?
Роман мовчав. Він і сам не розумів, що відбувається. Батьки справді змінилися. Колись активні, жваві, усміхнені — тепер ходять по квартирі, як тіні. Він привіз їх у місто, вирвав із глухого села, купив усе найкраще — і що в результаті? Сум в очах і мовчанка. Невже він помилився?
Переїзд із села вони довго відкладали. Роман умовляв, переконував, обіцяв золоті гори. Батьки не продавали хату — і потреби не було, у сина гроші були. Врешті-решт вони переїхали, але душі їх, здавалося, лишилися під тими білими березами.
Петро й Ганна так і не звикли до нового місця. Їм бракувало галасливого подвір‘я, сусідів, що заходять «на чай», городу, запаху землі після дощу. Тут же — чужі обличчя, замкнені двері, швидкісні авто і вічна метушня. Навіть машину, яку Роман подарував батькові, той боявся водити — занадто багато знаків, поворотів, незнайомих вулиць.
— Як там наші сусіди? — зітхала Ганна. — Напевно, огірки в цьому році вродили, стільки дощів було… А я так і не зварила малинового варення.
— Замовкни, серце болить… — шепотів Петро, витираючи очі. — Кожної ночі нашу хату вві сні бачу. Усе рідне. А тут… тут ми чужі.
— Ми не хотіли тебе образити, сину. Знаємо, ти старався… Але це не наше. Не можемо ми тут жити.
— А ти коли востаннє його бачив? — спитав Петро. — Він же за дорогою, а зайти часу нема. А твоя Оксана тільки й робить, що очі закатує, коли я їй про добрива розповідаю…
У цю мить Роман увійшов додому. Приніс пакети з продуктами, якісь речі. Побачив їхні очі — і зрозумів: час говорити відверто.
— Мамо, тату, що відбувається?
— Сину… ми їдемо, — тихо промовив Петро. — Повертаємось додому. У нас більше немає сил тут жити. Нам важко. Ми тут чужі. У нас там хата, земля, береза у дворі. Тут гарно, зручно… але не по душі.
Роман мовчав. Він дивився на батьків, на їхні стомлені обличчя, на руки, звиклі до землі, до простої праці. Він не розумів — як можна відмовитися від усього, що він для них влаштував? Але сперечатися не став.
— Добре. За тиждень допоможу з переїздом. Ваш вибір — я поважаю.
— А завтра? — несміливо спитала Ганна. — Може, завтра знайдеш час?
— Завтра, то завтра, — кивнув син.
Він не міг зрозуміти їх до кінця. Сам же у селі задихався. А вони, навпаки, там дихали на повні груди. Невже справді рідне — це не стіни і комфорт, а спогади, запахи, тиша і спів птахів?
Петро й Ганна ожили того ж вечора. Збирали речі з усмішками, мріяли, як посадять моркву, кого першим запросять у гості. Ніч напроліт пили чай і нашіптувались, як у молодості.
І тоді Роман зрозумів: іноді любов — це не квартири й техніка, а просто дати батькам повернутись туди, де їхнє серце. Адже дім — це не адреса. Дім — це там, де тебе люблять і чекають.
